Інструменти побудови суспільної довіри – нотатки з дискусії

В Київському центрі УКУ українські та закордонні дослідники обговорювали шляхи до побудови довіри. Тема дискусії — відкрите запитання про те, як будувати довіру в посттоталітарному просторі України та Білорусі. Серед експертів панельної дискусії — Тетяна Водолажська, Тетяна Калениченко, Андрій Гриценко та Володимир Мороз.

На початку розмови модераторка Тетяна Щитцова попросила експертів у своїх виступах поміркувати про перепони та невипробувані можливості для розбудови довіри. Чому лексика західного дискурсу є дезінтегруючою в білоруському суспільстві, як може зарадити постійний моніторинг рівня довіри та з чого починається справжній суспільний діалог — ми занотували найцікавіші тези.

Тетяна Водолажська, соціолог, координатор Летучого університету в Мінську

Коли я слухала про різні прояви довіри та думала про пошук інструментів — я зрозуміла, що нам треба поділяти та класифікувати різні аспекти. Сама для себе я виділила кілька важливих моментів, для яких можна використовувати різні інструменти. Перше — інституційна довіра, вибудова інституційних якостей, які формують довіру. Друге — довіра між соціальними групами та людьми.

Нещодавно ми досліджували сферу культури, яка для Білорусі найбільш актуальна. Бо у нашому суспільстві водночас є і сильна недовіра, і позитивні зрушення. Це питання травми — яка була й триває, яку ми наново привносимо в сучасне життя. Також питання символічного поля, мови, якою ми говоримо, й сенсів, які стоять за цією мовою.

Семінар “Довіра, відповідальність і соціальна згуртованість у сучасній Україні…”, панельна дискусія «Шляхи розбудови довіри» 25 травня 2019 р.

 

У 2015 році ми робили дослідження, присвячене потенціалу солідарності. Ми запитували людей про їхні асоціації та відчуття від різних слів: Білорусь, Україна, Росія, незалежність та інші. І ми зрозуміли, що в нас є мало слів, які мають спільні сенси та якось торкаються солідарності. Люди сприймають усі ці слова по-різному. І тому говорячи щось про «права людини», ми маємо бути готові до того, що нас зрозуміють докорінно неправильно. Крім прав людини, найбільш дезінтегруючими словами були стабільність та незалежність. З цим символічним і семантичним полем потрібно працювати окремо.

Також, коли ми говоримо про соціальні мережі та електронне урядування, яке мало би забезпечувати прозорість та відкритість, мені здається, що йдеться більше про ілюзію довіри. Коли ми кажемо про підстави для довіри, часто згадуємо і критичне мислення, й ідентичності, і рефлексивність. Проте ці слова підштовхують мене до висновку, що між нами в Білорусі вже не лишилося зрозумілих усім слів: слів, які можна назвати спільними. Прикладом цього можуть бути часті запитання. Наприклад, коли хтось скаже щось про демократію, його одразу ж перепитають, що саме він мав на увазі. Отож, як на мене, такі абстрактні слова є не стільки підставою для довіри, скільки причиною для недовіри.

 

Читайте також: Як розбудувати суспільну довіру – відповідають міжнародні експерти

 

Будування довіри на ідентичностях мені також видається проблемним. Сучасне життя все частіше стверджує нас у тимчасових, ситуативних ідентичностях. Ми використовуємо їх більше функціонально й інструментально. Вони вже не є беззаперечними підставами для довіри — ми постійно ними жонглюємо. Відтак, мені видається значно більш перспективним напрямком працювати з довірою без очевидних зв’язків з ідентичностями, з довірою як загальнолюдською якістю.

У перший день конференції казали про зміну парадигми: коли довіра в групі переходить у культуру довіри. І я розумію, що працювати можна по-різному, але інструменти, які працюють на побудову довіри між представниками різних соціальних груп та різними поглядами, мають базуватися на універсальних людських цінностях.

Якими можуть бути ці інструменти? Такими, завдяки яким ми переставали б боятися іншого, сприймати його як ворожу невідомість та вчилися довіряти не лише на асоціаціях із собою, а тоді, коли інший відрізняється від нас. Живі бібліотеки чи спільні читання текстів — це, на мою думку, формати, у яких різні люди з різними бекграундами, поглядами та спрямуваннями збираються разом, читають та обмірковують тексти, можуть бути перспективними для побудови довіри.

Тетяна Калениченко, журналістка, експертка із вирішення конфліктів,  керівниця проекту «Діалог у дії»

Як соціолог я маю щастя перевіряти теорії на практиці, тому сьогодні більше говоритиму як медіатор та фасилітатор конфліктів. Отож, якщо йдеться про вирішення конфліктних питань, є три сценарії: силовий, який частіше за все використовує державна влада, правовий та підхід інтересів. Ми працюємо саме за третім сценарієм.

Тетяна Калениченко, Семінар “Довіра, відповідальність і соціальна згуртованість у сучасній Україні…”, панельна дискусія «Шляхи розбудови довіри» 25 травня 2019 р.
Семінар “Довіра, відповідальність і соціальна згуртованість у сучасній Україні…”, панельна дискусія «Шляхи розбудови довіри» 25 травня 2019 р.

 

Виходячи з цих позицій, медіатори та фасилітатори конфліктів сприймаються як ті, хто лише ускладнює вирішення питання. Однією з базових вимог до діалогу під час конфлікту є вимога безпеки. Якщо людина не почувається безпечно, вона не сяде за стіл переговорів. Або сяде, висловить свою позицію — і піде. Хоча тема, яку ми порушували, була саме про врегулювання конфліктів, в учасників навіть не було бажання почути іншу точку зору. На жаль, саме таку реакцію я часто спостерігала під час організації круглих столів в парламенті. Очевидно, це не був діалоговий простір, бо основними вимогами до справжнього діалогу є участь і запит. Але з цим найбільша проблема — люди мають хотіти проговорити проблему, навіть не обмінятися поглядами, а вслухатися в потреби одне одного.

Для медіатора важливо не брати на себе роль радника чи консультанта, йому необхідно створити простір для того, щоби люди могли самостійно вирішити конфлікт.

Володимир Мороз, кандидат історичних наук, релігієзнавець, журналіст

Ми живемо в суспільстві, у якому практика підмінюється риторикою, а етика — естетикою. Є така цитата німецького історика: «Очікування, що грунтуються на досвіді, якщо вони справджуються, уже не можуть нікого здивувати. Здивувати може лише те, чого не чекаєш — тоді треба мати справу з новим досвідом. Отож, горизонт очікувань творить новий досвід».

Володимир Мороз, Семінар “Довіра, відповідальність і соціальна згуртованість у сучасній Україні…”, панельна дискусія «Шляхи розбудови довіри» 25 травня 2019 р.

 

Сьогодні казали, що за радянських часів у суспільстві панувала довіра. Так, на загал виглядало саме так. Але дуже часто люди були змушені навіть не усвідомлено для себе вірити в партію і практикувати цю віру кожен день. А ще кілька разів на рік урочисто виявляти цю довіру. Такими були практики. Водночас, ці практики не мали жодного зв’язку з реальністю, яка виявлялась, коли люди разом опинялися в когось на кухні. Тут слід розрізняти довіру та показуху.

Я веду до того, що інтелектуали в СРСР певною мірою були не дійсні, були хакнуті. За самим визначенням інтелектуал має бути — як у своїх намірах, так і у своїй діяльності. У Радянському союзі, як свідчать архіви, ті, кому було дозволено критикувати владу, мали згоду на критику, а значить, були залежні від влади. Ця критика була лише ширмою, яка посилювала систему. Критика комунізму із пропозицією комунізму з людським обличчям — це також система. А коли вона впала — стався колапс світогляду. І рівень довіри впав теж.

І тут я процитую німецького політолога Клауса фон Байме, який сказав, що з колапсом радянського тоталітаризму зникли верховні керівники, але до влади — продовжую його думку я — не прийшли дисиденти. За Байме, до влади прийшли колишні комсомольці та середня ланка партії. Був Віктор Ялинський, який влучно говорить про великий український компроміс, що негласно заключили у 80–90 роках між старими та новими елітами, які мали досвід радянського буття, що за старою елітою залишилася економіка, а нові еліти отримали гуманітарну сферу. Це стало пасткою, у яку ми повертаємося постійно. Відтак, Радянський союз вмер, але не був похований, бо старі еліти залишилися при владі. Середня ланка поступово стала олігархатом. З минулого вона за собою принесла дуже цікаві уявлення про владу. Певною мірою це пояснює наше буття тепер. Отож, чим зумовлена довіра та недовіра? Влада для них є скеруванням, поштовхом уперед, до світлого майбутнього. Утім, влада для них ніколи не є служінням. Друге розуміння влади, яке вони принесли, це розуміння влади як власності — неможливо мати одне, не маючи іншого. Це, до речі, древнє східне, ассирійське розуміння. В Україні воно вкоренилося, але все ж не стало панівним. Саме тому, для Білорусії є дивним досвід України. Чому вона не стала панівною? Бо номенклатура змогла лише частково нейтралізувати досвід дисидентства. Церква та релігійна спільнота також мала визначальний вплив: вона змусила й державу, і суспільство ставитися до влади інакше, сприймати її не Левіафаном, а інститутом, який працює для суспільства. Третій момент: велику роль у трансформації пострадянських еліт відіграло те, що й  у Радянському союзі, незважаючи на Щербицького, було відчуття, що Україна — не Росія. А це у свою чергу було зумовлене четвертим фактором — Україна ніколи не була ізольованою, замкненою. Зв’язки з діаспорою демонстрували можливість альтернативи та інтеграції в західні інтелектуальні мережі.

Останнє, що я хочу додати: українське суспільство вчиться практикувати дві форми легітимності. Перша — від визнання. Багато політиків люблять на це посилатися — мовляв, мене обрали на виборах, отож тепер я робитиму, що захочу — але на цьому легітимність не закінчується. Ще у 20–30 роках французькі політологи стверджували, що влада не можу грунтуватися виключно на визнанні. Вона повинна грунтувати легітимність на практиці та дотриманні певних цінностей. Вихід — наголошувати на цінностях, наголошувати на практиці. Я абсолютно згоден, що довіра виникає тоді, коли цінності співпадають із дійсністю.

Семінар “Довіра, відповідальність і соціальна згуртованість у сучасній Україні…”, панельна дискусія «Шляхи розбудови довіри» 25 травня 2019 р.

 

Андрій Гриценко, доктор економічних наук, завідувач відділу економічної теорії Інституту економіки та прогнозування

Не з усім із попереднього я можу погодитися, але так і має бути. Я б назвав наш семінар постмодерністським, бо в нас не дискусія, а дискурс. Дискурс — це коли ми беремо предмет і рухаємося по ньому назад, уперед, вбоки, відтворюємо цікаві моменти, досліджуємо усебічно. Але дискурс не має на меті відшукати істину та відтворити предмет як він є, довіру як об’єктивну реальність. Я помру — а довіра в суспільстві залишиться. Дискурс на це не націлений, це культура постмодерну.

Мій виступ буде в науковому стилі, я намагатимуся відтворити довіру як певний предмет дослідження. Та почну все таки з дискурсивних моментів. Наведу порівняння: довіра як повітря. Коли вона є, ми її не помічаємо. Коли ж повітря бракує, ми це помічаємо і відзначаємо, що не можемо дихати. Без довіри суспільство й людина руйнуються. Зараз легко відповісти на питання про рівень довіри: усе це вимірюється соціологами. Родина та близькі, церква, колеги — такий топ довіри в суспільстві до 2014 року. За останніми даними центру Разумкова недовіра до державної влади на рівні 70 %.

Що значить довіряти? Це складне поняття. Не знаючи його структури, я можу працювати, як ми працюємо — без знання реальності. А знання цього механізму дає можливість впливати на ситуацію. Різні форми довіри: готовність до довіри, одностороння довіра (як у дитини до дорослого), довіра, заснована на взаємозалежності.

В основі суспільства лежить спільно розділена діяльність — праця. Усі людські здібності та мислення відбуваються через розділення діяльності. Згадаємо про дітей-мауглі, які дорослішали поза суспільством. Немає в суспільстві жодного явища, яке б не мало взаємо співставлену природу. Навіть цей семінар: хтось говорить, а хтось — слухає. Діяльність різна, але вона співставляється. Якби вона перестала співставлятись, ви би пішли з аудиторії, а я би продовжував говорити — це вже не вважалося б нормальним.

 

Читайте також: Довіра в інституціях – чому ми не довіряємо і як це подолати?

Та яка структура довіри? Наприклад, я кладу гроші на депозит у банк, маючи якісь очікування від результатів цієї операції. Саме відповідність моїх очікувань реальним діям банку формують мою довіру до нього. Якщо мої очікування засновані на знанні — вони трансформуються у впевненість. Останнє, що перетворює ці складники віри у довіру — це дезактуалізація впевненості: довіряти не через знання, а ґрунтуючись лише на вірі. Це і є довіра – вона включає в себе всі ці елементи.

Отож, якщо говорити про довіру науковою мовою, то вона — це ставлення до суб’єктів та інститутів, що виражає міру впевненості у відповідності їхньої поведінки уявленням про образ їхніх дій, включений через різні форми суспільної розділеної діяльності в процес досягнення мети, без актуалізації підстав такої впевненості. Або коротше: довіра —це впевненість у відповідності дій суб’єкта їх ідеальному образу без актуалізації такої впевненості.

Якщо впровадити в практику постійний моніторинг довіри суспільства до органів влади, то якщо довіра суттєво знижується, представників влади можна звільняти на підставі втрати довіри. Тоді б вибудова довіри стала актуальною практикою, а владні особи турбувалися б про те, щоби відповідати очікуванням виборців.

Семінар “Довіра, відповідальність і соціальна згуртованість у сучасній Україні…”, панельна дискусія «Шляхи розбудови довіри» 25 травня 2019 р.

 

Захід був проведений Аналітичним центром УКУ у Києві у партнерстві з Міжнародною асоціацією гуманітаріїв за підтримки Міжнародного фонду “Відродження”.

Записала: Катерина Глущенко

Меню

Інструменти побудови суспільної довіри - нотатки з дискусії

В Київському центрі УКУ українські та закордонні дослідники обговорювали шляхи до побудови довіри. Тема дискусії — відкрите запитання про те, як будувати довіру в посттоталітарному просторі України та Білорусі. Серед експертів панельної дискусії — Тетяна Водолажська, Тетяна Калениченко, Андрій Гриценко та Володимир Мороз.

На початку розмови модераторка Тетяна Щитцова попросила експертів у своїх виступах поміркувати про перепони та невипробувані можливості для розбудови довіри. Чому лексика західного дискурсу є дезінтегруючою в білоруському суспільстві, як може зарадити постійний моніторинг рівня довіри та з чого починається справжній суспільний діалог — ми занотували найцікавіші тези.

Тетяна Водолажська, соціолог, координатор Летучого університету в Мінську

Коли я слухала про різні прояви довіри та думала про пошук інструментів — я зрозуміла, що нам треба поділяти та класифікувати різні аспекти. Сама для себе я виділила кілька важливих моментів, для яких можна використовувати різні інструменти. Перше — інституційна довіра, вибудова інституційних якостей, які формують довіру. Друге — довіра між соціальними групами та людьми.

Нещодавно ми досліджували сферу культури, яка для Білорусі найбільш актуальна. Бо у нашому суспільстві водночас є і сильна недовіра, і позитивні зрушення. Це питання травми — яка була й триває, яку ми наново привносимо в сучасне життя. Також питання символічного поля, мови, якою ми говоримо, й сенсів, які стоять за цією мовою.

Семінар “Довіра, відповідальність і соціальна згуртованість у сучасній Україні…”, панельна дискусія «Шляхи розбудови довіри» 25 травня 2019 р.

 

У 2015 році ми робили дослідження, присвячене потенціалу солідарності. Ми запитували людей про їхні асоціації та відчуття від різних слів: Білорусь, Україна, Росія, незалежність та інші. І ми зрозуміли, що в нас є мало слів, які мають спільні сенси та якось торкаються солідарності. Люди сприймають усі ці слова по-різному. І тому говорячи щось про «права людини», ми маємо бути готові до того, що нас зрозуміють докорінно неправильно. Крім прав людини, найбільш дезінтегруючими словами були стабільність та незалежність. З цим символічним і семантичним полем потрібно працювати окремо.

Також, коли ми говоримо про соціальні мережі та електронне урядування, яке мало би забезпечувати прозорість та відкритість, мені здається, що йдеться більше про ілюзію довіри. Коли ми кажемо про підстави для довіри, часто згадуємо і критичне мислення, й ідентичності, і рефлексивність. Проте ці слова підштовхують мене до висновку, що між нами в Білорусі вже не лишилося зрозумілих усім слів: слів, які можна назвати спільними. Прикладом цього можуть бути часті запитання. Наприклад, коли хтось скаже щось про демократію, його одразу ж перепитають, що саме він мав на увазі. Отож, як на мене, такі абстрактні слова є не стільки підставою для довіри, скільки причиною для недовіри.

 

Читайте також: Як розбудувати суспільну довіру – відповідають міжнародні експерти

 

Будування довіри на ідентичностях мені також видається проблемним. Сучасне життя все частіше стверджує нас у тимчасових, ситуативних ідентичностях. Ми використовуємо їх більше функціонально й інструментально. Вони вже не є беззаперечними підставами для довіри — ми постійно ними жонглюємо. Відтак, мені видається значно більш перспективним напрямком працювати з довірою без очевидних зв’язків з ідентичностями, з довірою як загальнолюдською якістю.

У перший день конференції казали про зміну парадигми: коли довіра в групі переходить у культуру довіри. І я розумію, що працювати можна по-різному, але інструменти, які працюють на побудову довіри між представниками різних соціальних груп та різними поглядами, мають базуватися на універсальних людських цінностях.

Якими можуть бути ці інструменти? Такими, завдяки яким ми переставали б боятися іншого, сприймати його як ворожу невідомість та вчилися довіряти не лише на асоціаціях із собою, а тоді, коли інший відрізняється від нас. Живі бібліотеки чи спільні читання текстів — це, на мою думку, формати, у яких різні люди з різними бекграундами, поглядами та спрямуваннями збираються разом, читають та обмірковують тексти, можуть бути перспективними для побудови довіри.

Тетяна Калениченко, журналістка, експертка із вирішення конфліктів,  керівниця проекту «Діалог у дії»

Як соціолог я маю щастя перевіряти теорії на практиці, тому сьогодні більше говоритиму як медіатор та фасилітатор конфліктів. Отож, якщо йдеться про вирішення конфліктних питань, є три сценарії: силовий, який частіше за все використовує державна влада, правовий та підхід інтересів. Ми працюємо саме за третім сценарієм.

Тетяна Калениченко, Семінар “Довіра, відповідальність і соціальна згуртованість у сучасній Україні…”, панельна дискусія «Шляхи розбудови довіри» 25 травня 2019 р.
Семінар “Довіра, відповідальність і соціальна згуртованість у сучасній Україні…”, панельна дискусія «Шляхи розбудови довіри» 25 травня 2019 р.

 

Виходячи з цих позицій, медіатори та фасилітатори конфліктів сприймаються як ті, хто лише ускладнює вирішення питання. Однією з базових вимог до діалогу під час конфлікту є вимога безпеки. Якщо людина не почувається безпечно, вона не сяде за стіл переговорів. Або сяде, висловить свою позицію — і піде. Хоча тема, яку ми порушували, була саме про врегулювання конфліктів, в учасників навіть не було бажання почути іншу точку зору. На жаль, саме таку реакцію я часто спостерігала під час організації круглих столів в парламенті. Очевидно, це не був діалоговий простір, бо основними вимогами до справжнього діалогу є участь і запит. Але з цим найбільша проблема — люди мають хотіти проговорити проблему, навіть не обмінятися поглядами, а вслухатися в потреби одне одного.

Для медіатора важливо не брати на себе роль радника чи консультанта, йому необхідно створити простір для того, щоби люди могли самостійно вирішити конфлікт.

Володимир Мороз, кандидат історичних наук, релігієзнавець, журналіст

Ми живемо в суспільстві, у якому практика підмінюється риторикою, а етика — естетикою. Є така цитата німецького історика: «Очікування, що грунтуються на досвіді, якщо вони справджуються, уже не можуть нікого здивувати. Здивувати може лише те, чого не чекаєш — тоді треба мати справу з новим досвідом. Отож, горизонт очікувань творить новий досвід».

Володимир Мороз, Семінар “Довіра, відповідальність і соціальна згуртованість у сучасній Україні…”, панельна дискусія «Шляхи розбудови довіри» 25 травня 2019 р.

 

Сьогодні казали, що за радянських часів у суспільстві панувала довіра. Так, на загал виглядало саме так. Але дуже часто люди були змушені навіть не усвідомлено для себе вірити в партію і практикувати цю віру кожен день. А ще кілька разів на рік урочисто виявляти цю довіру. Такими були практики. Водночас, ці практики не мали жодного зв’язку з реальністю, яка виявлялась, коли люди разом опинялися в когось на кухні. Тут слід розрізняти довіру та показуху.

Я веду до того, що інтелектуали в СРСР певною мірою були не дійсні, були хакнуті. За самим визначенням інтелектуал має бути — як у своїх намірах, так і у своїй діяльності. У Радянському союзі, як свідчать архіви, ті, кому було дозволено критикувати владу, мали згоду на критику, а значить, були залежні від влади. Ця критика була лише ширмою, яка посилювала систему. Критика комунізму із пропозицією комунізму з людським обличчям — це також система. А коли вона впала — стався колапс світогляду. І рівень довіри впав теж.

І тут я процитую німецького політолога Клауса фон Байме, який сказав, що з колапсом радянського тоталітаризму зникли верховні керівники, але до влади — продовжую його думку я — не прийшли дисиденти. За Байме, до влади прийшли колишні комсомольці та середня ланка партії. Був Віктор Ялинський, який влучно говорить про великий український компроміс, що негласно заключили у 80–90 роках між старими та новими елітами, які мали досвід радянського буття, що за старою елітою залишилася економіка, а нові еліти отримали гуманітарну сферу. Це стало пасткою, у яку ми повертаємося постійно. Відтак, Радянський союз вмер, але не був похований, бо старі еліти залишилися при владі. Середня ланка поступово стала олігархатом. З минулого вона за собою принесла дуже цікаві уявлення про владу. Певною мірою це пояснює наше буття тепер. Отож, чим зумовлена довіра та недовіра? Влада для них є скеруванням, поштовхом уперед, до світлого майбутнього. Утім, влада для них ніколи не є служінням. Друге розуміння влади, яке вони принесли, це розуміння влади як власності — неможливо мати одне, не маючи іншого. Це, до речі, древнє східне, ассирійське розуміння. В Україні воно вкоренилося, але все ж не стало панівним. Саме тому, для Білорусії є дивним досвід України. Чому вона не стала панівною? Бо номенклатура змогла лише частково нейтралізувати досвід дисидентства. Церква та релігійна спільнота також мала визначальний вплив: вона змусила й державу, і суспільство ставитися до влади інакше, сприймати її не Левіафаном, а інститутом, який працює для суспільства. Третій момент: велику роль у трансформації пострадянських еліт відіграло те, що й  у Радянському союзі, незважаючи на Щербицького, було відчуття, що Україна — не Росія. А це у свою чергу було зумовлене четвертим фактором — Україна ніколи не була ізольованою, замкненою. Зв’язки з діаспорою демонстрували можливість альтернативи та інтеграції в західні інтелектуальні мережі.

Останнє, що я хочу додати: українське суспільство вчиться практикувати дві форми легітимності. Перша — від визнання. Багато політиків люблять на це посилатися — мовляв, мене обрали на виборах, отож тепер я робитиму, що захочу — але на цьому легітимність не закінчується. Ще у 20–30 роках французькі політологи стверджували, що влада не можу грунтуватися виключно на визнанні. Вона повинна грунтувати легітимність на практиці та дотриманні певних цінностей. Вихід — наголошувати на цінностях, наголошувати на практиці. Я абсолютно згоден, що довіра виникає тоді, коли цінності співпадають із дійсністю.

Семінар “Довіра, відповідальність і соціальна згуртованість у сучасній Україні…”, панельна дискусія «Шляхи розбудови довіри» 25 травня 2019 р.

 

Андрій Гриценко, доктор економічних наук, завідувач відділу економічної теорії Інституту економіки та прогнозування

Не з усім із попереднього я можу погодитися, але так і має бути. Я б назвав наш семінар постмодерністським, бо в нас не дискусія, а дискурс. Дискурс — це коли ми беремо предмет і рухаємося по ньому назад, уперед, вбоки, відтворюємо цікаві моменти, досліджуємо усебічно. Але дискурс не має на меті відшукати істину та відтворити предмет як він є, довіру як об’єктивну реальність. Я помру — а довіра в суспільстві залишиться. Дискурс на це не націлений, це культура постмодерну.

Мій виступ буде в науковому стилі, я намагатимуся відтворити довіру як певний предмет дослідження. Та почну все таки з дискурсивних моментів. Наведу порівняння: довіра як повітря. Коли вона є, ми її не помічаємо. Коли ж повітря бракує, ми це помічаємо і відзначаємо, що не можемо дихати. Без довіри суспільство й людина руйнуються. Зараз легко відповісти на питання про рівень довіри: усе це вимірюється соціологами. Родина та близькі, церква, колеги — такий топ довіри в суспільстві до 2014 року. За останніми даними центру Разумкова недовіра до державної влади на рівні 70 %.

Що значить довіряти? Це складне поняття. Не знаючи його структури, я можу працювати, як ми працюємо — без знання реальності. А знання цього механізму дає можливість впливати на ситуацію. Різні форми довіри: готовність до довіри, одностороння довіра (як у дитини до дорослого), довіра, заснована на взаємозалежності.

В основі суспільства лежить спільно розділена діяльність — праця. Усі людські здібності та мислення відбуваються через розділення діяльності. Згадаємо про дітей-мауглі, які дорослішали поза суспільством. Немає в суспільстві жодного явища, яке б не мало взаємо співставлену природу. Навіть цей семінар: хтось говорить, а хтось — слухає. Діяльність різна, але вона співставляється. Якби вона перестала співставлятись, ви би пішли з аудиторії, а я би продовжував говорити — це вже не вважалося б нормальним.

 

Читайте також: Довіра в інституціях – чому ми не довіряємо і як це подолати?

Та яка структура довіри? Наприклад, я кладу гроші на депозит у банк, маючи якісь очікування від результатів цієї операції. Саме відповідність моїх очікувань реальним діям банку формують мою довіру до нього. Якщо мої очікування засновані на знанні — вони трансформуються у впевненість. Останнє, що перетворює ці складники віри у довіру — це дезактуалізація впевненості: довіряти не через знання, а ґрунтуючись лише на вірі. Це і є довіра – вона включає в себе всі ці елементи.

Отож, якщо говорити про довіру науковою мовою, то вона — це ставлення до суб’єктів та інститутів, що виражає міру впевненості у відповідності їхньої поведінки уявленням про образ їхніх дій, включений через різні форми суспільної розділеної діяльності в процес досягнення мети, без актуалізації підстав такої впевненості. Або коротше: довіра —це впевненість у відповідності дій суб’єкта їх ідеальному образу без актуалізації такої впевненості.

Якщо впровадити в практику постійний моніторинг довіри суспільства до органів влади, то якщо довіра суттєво знижується, представників влади можна звільняти на підставі втрати довіри. Тоді б вибудова довіри стала актуальною практикою, а владні особи турбувалися б про те, щоби відповідати очікуванням виборців.

Семінар “Довіра, відповідальність і соціальна згуртованість у сучасній Україні…”, панельна дискусія «Шляхи розбудови довіри» 25 травня 2019 р.

 

Захід був проведений Аналітичним центром УКУ у Києві у партнерстві з Міжнародною асоціацією гуманітаріїв за підтримки Міжнародного фонду “Відродження”.

Записала: Катерина Глущенко