“Можливо, ми вже досягли піку цивілізації”, – Ярослав Грицак про перші висновки року пандемії

Один рік – замалий час для великих висновків. Сова Мінерви вилітає в сутінки – так казав Гегель. Сова Мінерви – це знак мудрості, а сутінки – це коли щось закінчується. Ми зможемо сенсовно говорити про щось, коли воно вже закінчилося. А зараз ми всередині. Та, з іншого боку, маючи цей рік за спиною, можемо зробити попередні висновки. Особливо, якщо подивитися на них з точки зору історика. Ділимось тезами з лекції Ярослава Грицака «Пандемія, рік перший: перші висновки», прочитаної у межах проєкту “Знаки Часу” від Центру Шептицького УКУ .

Якщо говорити з точки зору історика, то те, що зараз відбувається, прирівняють до таких великих подій, як Перша чи Друга світова війна. Зокрема, один із найбільш відомих колумністів New York Times Томас Фрідман запропонував такий гарний образ – насправді пандемія вже є своєрідним великим водорозділом. Який ділить нашу територію before coronavirus і after coronavirus. Тут гра слів: BC, before Christ, – і AC, after Christ. Тепер буде новий BC і AC – тільки замість Христа мається на увазі коронавірус. Тому що він щось дуже серйозне робить із нашим суспільством.

Зокрема, це повертає нас у старий сценарій. Сценарій, котрого, як вважалося, ми вже позбулися. У 1962 році сер Франк Макфарлейн Бернет, вірусолог, лауреат Нобелівської премії, написав: «Писати про інфекційні хвороби сьогодні – це майже якби писати про щось, що відійшло у минуле». Його теза – цей сценарій уже більше ніколи не може статися, і пандемії – це щось неможливе в сучасному світі. А ми бачимо, що можливе. І то дуже можливе.

Набагато ближчою є думка Альбера Камю, одного з моїх улюблених письменників, яка є точкою натхнення для дуже багатьох істориків – можна згадати Тоні Джадта чи Тіма Снайдера. Камю писав у своєму романі «Чума»: то лише здається, що бацили чуми вмерли – вони назавше з нами, вони в будь-який час можуть вернутися. Ми завжди вважаємо, що стихійне лихо, війни – це щось неможливе, в це тяжко повірити. А він каже, що все стається: «Стихійне лихо і справді річ досить звична, але поки це лихо не впаде саме на вашу голову, важко в нього повірити. У світі було що чум, що воєн. І все ж таки і чума, і війна завжди захоплюють людей зненацька».

Тобто пандемія – це не є щось нове. Це повторення того, що вже було. І тут, власне, є важливою роль історика. Бо якщо маємо певну повторюваність, то історик може щось про це сказати.

Зараз пандемія відбувається в особливих умовах. Виявляється, що пандемія не є єдиним лихом. Насправді факторів, які ставлять під загрозу наше існування як людського роду, є набагато більше.

Одна з моїх улюблених книжок – це книга Браяна Волша End Times, або «Короткий путівник до кінця світу». Це книжка доволі серйозна, хоч і написана в такій не надто серйозній манері. Він вираховує принаймні сім великих загроз, які є дуже реальними: падіння астероїда, вибух вулкану (це те, на що ми не маємо впливу), атомна загроза (яка є з нами постійно 70 років), зміна клімату (яку ми все більше відчуваємо), пандемія (яку ми зараз маємо), біотехнології (які завжди становлять певні загрози), штучний інтелект (тема багатьох блок-бастерів і sci-fi-романів з апокаліптичними варіантами). Але штука в тому, що в цьому списку пандемія – тільки один із факторів. А поруч маємо дуже багато інших факторів.

Можу сказати як історик: найстрашніший фактор – власне пандемія. Якщо брати суто статистично, то найбільше людей померло в світі не від воєн, не від голоду, а від пандемій. Пандемія іспанського грипу в 1918 році наприкінці Першої світової війни забрала приблизно 25 мільйонів життів. Це в два з половиною рази більше, ніж кількість солдат, які загинули на всіх фронтах Першої світової.

Отже, якщо ми маємо від чогось загинути, то в цьому списку пандемія стоїть на першому місці. І це означає, що ми повинні говорити про неї дуже серйозно.

Пандемія, на відміну від війни, розвивається в експоненціальній формі. Хто з нас вчив математику у школі, мабуть, пам’ятає цю гарну індійську легенду про те, як цар хотів зробити щось добре своєму підданому, і цей підданий попросив дуже просту річ – він хоче, щоб на шахову дошку, 64 поля, поставили зернятка: на перше поле – одну зернинку, а на кожне інше поле ставити в два рази більше. На що цар легко погодився. Але коли виявилося, яка кількість доходить до 64-го поля, він зрозумів, що це невиконуване. Так само швидко росте і пандемія. Вона росте по експоненціальній формулі, на відміну від воєн. Війни є масштабними і кривавими, але не мають цього експоненціального ефекту.

У пандемії найважливіший показник R0 – це кількість людей, яких може заразити кожен хворий. Власне цим R0 визначається потенціал експоненціальної формули. На щастя, ковідний показник не є таким високим – між 2 і 3. Але навіть якщо один хворий може заразити 2–3 людей – це темп досить високий.

Те, що вирізняє сучасну пандемію від усіх попередніх, – в останні 200 років людство також розвивається за цією формулою. Ми вступили у період, коли все, що є навколо нас, розвивається за тією самою експоненціальною формулою – прибуток, бюджети, кількість наукових відкриттів, частота зміни смартфонів. Раніше такого не було. Раніше крива розвитку людської цивілізації була досить стабільна. Це лише в останні 200, а найбільше в останні 120 років ми ввійшли у такий експоненціальний період.

Отож ця пандемія, котра сама по собі має характер експоненціальний, сталася у час, коли людство почало розвиватися за тою самою формулою. Те, що ми зараз маємо, – це змагання, хто буде швидшим: чи пандемія буде розвиватися швидше, чи наш спосіб боротьби з нею. Відповідь зрозуміла: ми не маємо шансу догнати пандемію. Але мусимо тримати темп боротьби з нею.

Теперішня пандемія має особливі можливості, на відміну від пандемій попередніх років. Тому що вона користується глобалізацією. Так, сама по собі пандемія – це глобальний процес (інакше вона називалася б не «пандемією», а була б просто «епідемією»). Але зараз мені йдеться про інше. Пандемія дістає особливі можливості через те, що ми живемо в період особливого піку глобалізації.

Зверніть увагу на карту, яка показує рівень смертності від пандемії на 10 тисяч населення. Є два показники, які визначають цей рівень. Перший – це густота населення. При такому експоненціальному зростанні що більша густота населення, то більший показник смертності. Але також – зверніть увагу – де більше комунікацій. Де розвинуті комунікації – там більше можливостей для пандемії. Де велике перенаселення – там більша можливість для пандемії.

Ми знаємо, що пандемія була зафіксована в Китаї у провінції Вухань у грудні 2019 року – ідеться про перший виявлений випадок. Те, що вона почалася саме в Китаї, теж виглядає невипадковим, бо це теж показує певні особливості сучасної глобалізації.

Центр сучасної глобалізації все більше переміщується в Азію. Одним із показників цієї глобалізації є швидкий ріст населення міст. Міста в Азії розвиваються по експоненті. Згідно з підрахунками, в Китаї до 2030 року кількість міського населення збільшиться на 400 мільйонів. І йдеться про населення всіх Сполучених Штатів Америки. А, скажімо, в Індії трошки менше. «Трошки» – це, звичайно, іронічно кажучи: 215 мільйонів.

Що це означає? Зникає межа між містом і не містом. У цьому конкретному випадку – між містом і лісом. Тому що Азія (маються на увазі демографічно насичені регіони Азії, – Z) – це значною мірою є ліс. Відбувається дефористація – вирубуються ліси. А ліси є, власне, зоною, де живуть звірі, в яких або зароджується цей вірус, або які його переносять. В тому числі і летючі миші. Тобто людство наближується до тих меж, де виникнення вірусу є найбільш сприятливим і де контактна зона найбільш інтенсивна.

Через перенаселення починається боротьба за протеїн. Є велика потреба мати величезні фабрики, які продукують м’ясо. В кращому разі, це курячі, свинячі ферми, які ще можна контролювати (хоча й там є велика загроза появи свинячого чи курячого грипу). Але в азійських, африканських країнах є й небезпечніші випадки – так звані wetmarkets. Це ринки, часто нелегальні, на яких продають будь-яку впольовану дичину. Дичину часом дуже-дуже екзотичну. Для найбідніших верств населення це часто єдине доступне джерело протеїну.

Відео з виступу Ярослава Грицака в Центрі Шептицього УКУ

 

Ми вступаємо в певні механізми, коли пандемія не те що стає можлива, – вона дістає дуже великі можливості для свого розвитку. Ми вступаємо в такий час, коли мусимо змагатися, хто швидше – чи пандемія буде мати кращі можливості для швидкого розвитку, чи навпаки наш розвиток технологій і цивілізації.

І з людського інтересу, і як історик я стежу за повідомленнями, які стосуються пандемії. Ще минулого березня в подкастах New York Times передбачали, що вакцина з’явиться у грудні. Вони, знаючи потужності, механізми і все інше, точно передбачили час появи вакцин. Це не було можливим ще 20–50–100 років тому. Зараз ми маємо можливості і технології боротися з пандемією.

Що ще є дуже важливим – сучасний розвиток технологій та науки дозволив передбачити цю пандемію. Причому досить точно. Мабуть, ви вже чули про класичний випадок – це є виступ Білла Ґейтса в 2015 році. Він дуже точно описав загрозу пандемії, яка чекає людську цивілізацію в найближчі роки. Навіть більше – він вклав гроші в дослідницький інститут, який цим займався, в Університет Джона Гопкінса, і вони розробили дуже точний сценарій. Одна їхня помилка – вони вважали, що пандемія почнеться в Бразилії. Але передбачили той самий механізм. І що це також буде пов’язане з летючими мишами.

Біологи, екологи давно вже знають, що кажани є розсадником мутацій вірусів. Якщо не помиляюся, у 2013 році група науковців EcoHealth Alliance виявила серед летючих мишей у печерах Південного Китаю, що кожна четверта є носієм небезпечного коронавірусу. Те, що це станеться, було очевидно. Тільки чому цього ніхто не хотів брати до уваги?.. Це вважалося фантастичним сценарієм. Хоча, як бачимо, для людей, які вміють критично мислити, це не було сюрпризом.

Технологічно ми можемо перемогти пандемію. Сучасна наука і технологія дозволяє з нею впоратися. Головною проблемою пандемії є не технології. Головною проблемою пандемії є людський фактор. 

Треба дивитися, як поводяться люди, як поводяться уряди. У розвитку пандемії найстрашнішим фактором є поведінка людей і поведінка урядів. Класичним прикладом є поведінка Китаю.

Мабуть, ви чули про красиву історію, сумну історію лікаря Лі Веньяна, який перший забив на сполох і першим помітив ці зараження. Він почав про них говорити відверто. Йому спробували перешкодити – притягали до адміністративної відповідальності. Закінчилося тим, що він сам захворів і помер від цієї хвороби, а його смерть зробила з нього героя. Якби уряд почав вчасно вживати заходів, то, напевно, ця епідемія не мала би характеру пандемії. Уряд почав визнавати проблему аж через кілька тижнів, давши пандемії шанси розвинутися.

Це типова поведінка кожного тоталітарного уряду. Тоталітарний уряд пробує вдати, що він усе в ситуації тримає під контролем. Що нічого погано не може статися.

Бачимо, що авторитарні режими – такі, як Китай, як Росія – насправді є великою загрозою для спроможності боротися з пандемією. Випадок Росії – теж очевидний. Те, що говориться довкола вакцини «Спутнік», змушує деяких людей боятися західної вакцини – бо вважається, що вона недієва і що кращою є російська вакцина. Як бачимо, авторитарні режими є загрозою не тільки для громадян самих країн, а й для стану здоров’я всього людства.

Інше, що показала нам пандемія, – що певні речі не будуть мінятися, що певні речі стабільні і будуть з нами надовго.

Останні 30 років я живу в постійних розмовах про те, що національна держава відмерла. Що в сучасному світі глобалізації кордони є шкідливі, а глобальні проблеми потребують глобального розв’язання. Звідси постійні розмови про смерть національних держав і націй. Насправді – ні.

Пандемія ще раз показала, що національні держави є дуже важливі. Національна держава – найбільш ефективна платформа боротьби з пандемією. Проблема є глобальна – але кожен уряд вирішує її сам. Ви добре знаєте: неможливо дістати вакцинацію поза межами своєї власної держави. Кожна країна бореться за те, щоб дістати найбільшу кількість вакцин.

Факт залишається фактом: коли доходить до проблеми, головною платформою є не глобальні інституції, не Facebook і Міжнародний валютний фонд чи хтось інший, а ті самі старі національні держави. І це не вперше.

Це не означає, що національні держави є єдиною платформою. Це не означає, що глобалізація не включає національних держав. Це не гра з нульовою сумою “що більша глобалізація, то менше національних держав” чи навпаки “що більше національних держав, то менше глобалізації”. Ні. Все це роль і одних, і інших.

Один із висновків, про котрий говорять експерти, які аналізують наслідки пандемії, – це перспектива розвитку «глокалізації», glocality. Тобто ти мусиш думати про глобальні проблеми, але розв’язувати їх локально. Бо всі розв’язки є локальними.

Так само, як говориться про смерть національної держави, говориться і про смерть соціальної держави. Як ви знаєте, соціальна держава – це продукт XX століття. Соціальної держави не існувало ні в XIX ст., ні тим більше в XVIII ст.

Що таке соціальна держава? Це держава, яка дає вам забезпечення в найбільш складні моменти або в ті моменти, коли ви не можете повноцінно працювати. Приклади: жінки, які чекають народження дитини і отримують допомогу, чи бідне населення, безробітні і так далі. Держава бере на себе соціальні функції.

Вважалося, що соціальна держава вимирає. Соціальною державою був Радянський Союз. Який, власне, мав ці всі виплати більші, ніж інші. Вважається, що саме через це Радянський Союз і зазнав краху. Як писав Гаєк, всі соціальні програми ведуть до рабства в тоталітарних державах. Бо держава втрачає, держава мусить використовувати ресурс.

В кінці 80-х років, коли падав Радянський Союз, ми стали свідками народження цієї ліберальної теорії, яка казала, що насправді альтернативи для ринку немає. Соціальна держава ніби відмирала… а тепер бачимо, що ні. Під час пандемії соціальні функції держави відновлюються. Держава повинна забезпечити вакциною населення – забезпечити всіх, не тільки тих, хто може собі це дозволити, а й тих, хто належить до менш забезпечених. Тому що вірус не зазирає в гаманці. Йому байдуже, кого вражати.

Ще одне – бідність як загроза. Бо ми знову бачимо чітку закономірність: що бідніша країна, то більший ризик захворювань і більший рівень смертності. А в кожній країні є й найменш захищені верстви населення. Відповідно, пандемія все більше і більше виопуклює роль гуманітарного фактора. Не тих наукових і технологічних, а гуманних, гуманітарних вимірів.

 

Читайте також: Як подолати епідемію самотності? – ділиться роздумами Володимир Турчиновський

 

Чого вчить пандемія? До чого схиляє пандемія? Бути добрим самаритянином. Це наша біблійна правда. Тому що ніхто не може спастися сам, якщо не допоможе біднішому.

Але є й інше питання, про яке ми якось, знаєте, забуваємо говорити або якось соромимся цього, а це те, що є в кожних дискусіях. Досягнення кожного економічного поступу видно тільки на тлі загальної забобонності населення.

Що маю на увазі? Відмови від вакцинації. Хвиля, яка здіймається так високо, просто вражає. Причому вона притаманна не тільки відсталим чи бідним державам, а й  більш розвинутим. Навіть у найбільш розвинутих країнах, найбільш освічених країнах є величезні групи людей, які відмовляються, тому що не вірять в ефективність вакцинації, тому що вірять у теорії змов.

Якщо подивитися на графік зі ставленням різних країн до вакцинації, то бачимо, що колишній радянський простір виділяється. Найбільше людей, які відмовляються від вакцинації, – це наш рідний («рідний» – кажу іронічно) колишній радянський простір. Це не просто забобона, а це брак довіри. Брак інституційної довіри. Бо вакцина, умовно кажучи, – це теж інституційна структура.

Отже, мій простий висновок полягає в тому, що науково-технологічно неможливо подолати вірус. Насправді головною перешкодою є речі не наукового, не технологічного характеру, а речі, пов’язані зі станом нашого суспільства, зі станом нашої людської свідомості.

І тут я повертаюся до того контексту, про який говорив раніше. Глобалізація невпинно набирає обертів. Останні 20–25 років ми маємо безпрецедентну хвилю. Вперше за людську історію ми входимо у період подвоєння всього світового населення всього за 25-річний часовий проміжок. Такого ще не було. Раніше на подвоєння треба було 50–100–400 років. Тепер, між 2000-м і 2025 роками, відбудеться подвоєння населення. Переважно за рахунок південної частини світу – Азія, Африка, Південна Америка.

Це означає, що при сучасному темпі збільшення населення ресурси стають скінченними. Все більше і більше прогнозів говорять про 2030-й або 2050-й роки як час можливого вичерпання ресурсів. Ідеться не про такі ресурси, як нафта, газ чи копалини – а про такі ресурси, як вода.

Можливо, ми зараз живемо в цьому піку. Можливо, ми вже досягли піку цивілізації. І, можливо, ця хвиля експоненціальна зараз зломиться. І тоді нас чекає хід у зворотному напрямку. Ці наступні 20–30 років можуть бути вирішальними для нашого подальшого існування.

Отже, тепер час висновків. Висновки прості, банальні – це ще не кінець. Очевидно, що ми помремо – кожен із нас під Богом ходить. Але теперішня загроза не є такою великою, як ми боялися. Пандемія скінчиться рано чи пізно. Нема підстав думати, що ця хвиля не буде подолана. Але тепер ми знаємо, що це не остання пандемія і що такі пандемії не будуть вичерпуватися. І, можливо, життя з маскою стане нормою.

Висновок, можна сказати, дуже біблійний – все, що має початок, мусить мати кінець. Він простий, банальний, сумний. Але з цього суму можна взяти певну філософію.

Кінець світу буде так чи інакше. Питання, який він буде, коли станеться… Те, що показує історія, – що той величезний поступ, який ми маємо, неможливий без катастрофи. Катастрофа є зворотною стороною поступу. Це два боки однієї монети. І ця зворотня сторона є кривава і небезпечна.

Що позитивного в цьому всьому? Насправді всю свою філософію, всю свою поведінку треба будувати не від того, що все буде добре, а від того, що може стати погано. Якщо ми будуємо свою поведінку від того, що має стати погано, то ми убезпечені. Це веде за собою зміну способу думання.

Знаєте, в нас весь час є віра, що всі технології, весь поступ є позитивними і нас винесуть. Нікуди не винесуть. Тому що не зникає людський фактор. Людська природа, на жаль, дуже мало міняється – а може, взагалі не міняється.

Як жити в цьому світі? Є текст, який став дуже важливим і дуже популярним власне під час пандемії. Це текст мого улюбленого письменника Клайва Льюїса – такого самого улюбленого, як Камю. Він колись у 1948-му році написав текст, як жити під загрозою атомної бомби. Він пише: в принципі, та ніяк – так само, як раніше. Тому що загроза була завше в людській історії. Люди вмирали завше. Так само, як ви жили б, коли чума відвідувала Лондон або в період вікінгів, які би вдерлися до вас у домівку: «Повірте мені, ви і всі, кого ви любите, вже передбачені на смерть ще до того, як з’явилася атомна бомба. І багато хто з нас помре не в найкращих умовах та обставинах. Проте у нас насправді, на відміну від попередників, є одна велика перевага – знеболюючі ліки».

Але – і це дуже важливо! – він з цього не будує філософію песимізму. Навпаки! Мені дуже подобається цей спосіб думання. Він каже – треба зібрати себе докупи. «Якщо ми всі помремо від атомної бомби, то нехай бомба знайде нас за звичними людськими заняттями – молитва, робота, читання, слухання музики, купання дітей, гра в теніс, розмова з друзями, гра в дартс, а не в заціпленні, як перелякані вівці, чи в думанні про бомбу. Вона може зруйнувати наше тіло (мікроби теж можуть це зробити), але вона не повинна домінувати в нашому розумі».

Це найкраща квінтесенція до всього, що я хотів сказати.

Я взагалі все це казав заради цієї однієї цитати.

Джерело: Збруч

Меню

"Можливо, ми вже досягли піку цивілізації", - Ярослав Грицак про перші висновки року пандемії

Один рік – замалий час для великих висновків. Сова Мінерви вилітає в сутінки – так казав Гегель. Сова Мінерви – це знак мудрості, а сутінки – це коли щось закінчується. Ми зможемо сенсовно говорити про щось, коли воно вже закінчилося. А зараз ми всередині. Та, з іншого боку, маючи цей рік за спиною, можемо зробити попередні висновки. Особливо, якщо подивитися на них з точки зору історика. Ділимось тезами з лекції Ярослава Грицака «Пандемія, рік перший: перші висновки», прочитаної у межах проєкту “Знаки Часу” від Центру Шептицького УКУ .

Якщо говорити з точки зору історика, то те, що зараз відбувається, прирівняють до таких великих подій, як Перша чи Друга світова війна. Зокрема, один із найбільш відомих колумністів New York Times Томас Фрідман запропонував такий гарний образ – насправді пандемія вже є своєрідним великим водорозділом. Який ділить нашу територію before coronavirus і after coronavirus. Тут гра слів: BC, before Christ, – і AC, after Christ. Тепер буде новий BC і AC – тільки замість Христа мається на увазі коронавірус. Тому що він щось дуже серйозне робить із нашим суспільством.

Зокрема, це повертає нас у старий сценарій. Сценарій, котрого, як вважалося, ми вже позбулися. У 1962 році сер Франк Макфарлейн Бернет, вірусолог, лауреат Нобелівської премії, написав: «Писати про інфекційні хвороби сьогодні – це майже якби писати про щось, що відійшло у минуле». Його теза – цей сценарій уже більше ніколи не може статися, і пандемії – це щось неможливе в сучасному світі. А ми бачимо, що можливе. І то дуже можливе.

Набагато ближчою є думка Альбера Камю, одного з моїх улюблених письменників, яка є точкою натхнення для дуже багатьох істориків – можна згадати Тоні Джадта чи Тіма Снайдера. Камю писав у своєму романі «Чума»: то лише здається, що бацили чуми вмерли – вони назавше з нами, вони в будь-який час можуть вернутися. Ми завжди вважаємо, що стихійне лихо, війни – це щось неможливе, в це тяжко повірити. А він каже, що все стається: «Стихійне лихо і справді річ досить звична, але поки це лихо не впаде саме на вашу голову, важко в нього повірити. У світі було що чум, що воєн. І все ж таки і чума, і війна завжди захоплюють людей зненацька».

Тобто пандемія – це не є щось нове. Це повторення того, що вже було. І тут, власне, є важливою роль історика. Бо якщо маємо певну повторюваність, то історик може щось про це сказати.

Зараз пандемія відбувається в особливих умовах. Виявляється, що пандемія не є єдиним лихом. Насправді факторів, які ставлять під загрозу наше існування як людського роду, є набагато більше.

Одна з моїх улюблених книжок – це книга Браяна Волша End Times, або «Короткий путівник до кінця світу». Це книжка доволі серйозна, хоч і написана в такій не надто серйозній манері. Він вираховує принаймні сім великих загроз, які є дуже реальними: падіння астероїда, вибух вулкану (це те, на що ми не маємо впливу), атомна загроза (яка є з нами постійно 70 років), зміна клімату (яку ми все більше відчуваємо), пандемія (яку ми зараз маємо), біотехнології (які завжди становлять певні загрози), штучний інтелект (тема багатьох блок-бастерів і sci-fi-романів з апокаліптичними варіантами). Але штука в тому, що в цьому списку пандемія – тільки один із факторів. А поруч маємо дуже багато інших факторів.

Можу сказати як історик: найстрашніший фактор – власне пандемія. Якщо брати суто статистично, то найбільше людей померло в світі не від воєн, не від голоду, а від пандемій. Пандемія іспанського грипу в 1918 році наприкінці Першої світової війни забрала приблизно 25 мільйонів життів. Це в два з половиною рази більше, ніж кількість солдат, які загинули на всіх фронтах Першої світової.

Отже, якщо ми маємо від чогось загинути, то в цьому списку пандемія стоїть на першому місці. І це означає, що ми повинні говорити про неї дуже серйозно.

Пандемія, на відміну від війни, розвивається в експоненціальній формі. Хто з нас вчив математику у школі, мабуть, пам’ятає цю гарну індійську легенду про те, як цар хотів зробити щось добре своєму підданому, і цей підданий попросив дуже просту річ – він хоче, щоб на шахову дошку, 64 поля, поставили зернятка: на перше поле – одну зернинку, а на кожне інше поле ставити в два рази більше. На що цар легко погодився. Але коли виявилося, яка кількість доходить до 64-го поля, він зрозумів, що це невиконуване. Так само швидко росте і пандемія. Вона росте по експоненціальній формулі, на відміну від воєн. Війни є масштабними і кривавими, але не мають цього експоненціального ефекту.

У пандемії найважливіший показник R0 – це кількість людей, яких може заразити кожен хворий. Власне цим R0 визначається потенціал експоненціальної формули. На щастя, ковідний показник не є таким високим – між 2 і 3. Але навіть якщо один хворий може заразити 2–3 людей – це темп досить високий.

Те, що вирізняє сучасну пандемію від усіх попередніх, – в останні 200 років людство також розвивається за цією формулою. Ми вступили у період, коли все, що є навколо нас, розвивається за тією самою експоненціальною формулою – прибуток, бюджети, кількість наукових відкриттів, частота зміни смартфонів. Раніше такого не було. Раніше крива розвитку людської цивілізації була досить стабільна. Це лише в останні 200, а найбільше в останні 120 років ми ввійшли у такий експоненціальний період.

Отож ця пандемія, котра сама по собі має характер експоненціальний, сталася у час, коли людство почало розвиватися за тою самою формулою. Те, що ми зараз маємо, – це змагання, хто буде швидшим: чи пандемія буде розвиватися швидше, чи наш спосіб боротьби з нею. Відповідь зрозуміла: ми не маємо шансу догнати пандемію. Але мусимо тримати темп боротьби з нею.

Теперішня пандемія має особливі можливості, на відміну від пандемій попередніх років. Тому що вона користується глобалізацією. Так, сама по собі пандемія – це глобальний процес (інакше вона називалася б не «пандемією», а була б просто «епідемією»). Але зараз мені йдеться про інше. Пандемія дістає особливі можливості через те, що ми живемо в період особливого піку глобалізації.

Зверніть увагу на карту, яка показує рівень смертності від пандемії на 10 тисяч населення. Є два показники, які визначають цей рівень. Перший – це густота населення. При такому експоненціальному зростанні що більша густота населення, то більший показник смертності. Але також – зверніть увагу – де більше комунікацій. Де розвинуті комунікації – там більше можливостей для пандемії. Де велике перенаселення – там більша можливість для пандемії.

Ми знаємо, що пандемія була зафіксована в Китаї у провінції Вухань у грудні 2019 року – ідеться про перший виявлений випадок. Те, що вона почалася саме в Китаї, теж виглядає невипадковим, бо це теж показує певні особливості сучасної глобалізації.

Центр сучасної глобалізації все більше переміщується в Азію. Одним із показників цієї глобалізації є швидкий ріст населення міст. Міста в Азії розвиваються по експоненті. Згідно з підрахунками, в Китаї до 2030 року кількість міського населення збільшиться на 400 мільйонів. І йдеться про населення всіх Сполучених Штатів Америки. А, скажімо, в Індії трошки менше. «Трошки» – це, звичайно, іронічно кажучи: 215 мільйонів.

Що це означає? Зникає межа між містом і не містом. У цьому конкретному випадку – між містом і лісом. Тому що Азія (маються на увазі демографічно насичені регіони Азії, – Z) – це значною мірою є ліс. Відбувається дефористація – вирубуються ліси. А ліси є, власне, зоною, де живуть звірі, в яких або зароджується цей вірус, або які його переносять. В тому числі і летючі миші. Тобто людство наближується до тих меж, де виникнення вірусу є найбільш сприятливим і де контактна зона найбільш інтенсивна.

Через перенаселення починається боротьба за протеїн. Є велика потреба мати величезні фабрики, які продукують м’ясо. В кращому разі, це курячі, свинячі ферми, які ще можна контролювати (хоча й там є велика загроза появи свинячого чи курячого грипу). Але в азійських, африканських країнах є й небезпечніші випадки – так звані wetmarkets. Це ринки, часто нелегальні, на яких продають будь-яку впольовану дичину. Дичину часом дуже-дуже екзотичну. Для найбідніших верств населення це часто єдине доступне джерело протеїну.

Відео з виступу Ярослава Грицака в Центрі Шептицього УКУ

 

Ми вступаємо в певні механізми, коли пандемія не те що стає можлива, – вона дістає дуже великі можливості для свого розвитку. Ми вступаємо в такий час, коли мусимо змагатися, хто швидше – чи пандемія буде мати кращі можливості для швидкого розвитку, чи навпаки наш розвиток технологій і цивілізації.

І з людського інтересу, і як історик я стежу за повідомленнями, які стосуються пандемії. Ще минулого березня в подкастах New York Times передбачали, що вакцина з’явиться у грудні. Вони, знаючи потужності, механізми і все інше, точно передбачили час появи вакцин. Це не було можливим ще 20–50–100 років тому. Зараз ми маємо можливості і технології боротися з пандемією.

Що ще є дуже важливим – сучасний розвиток технологій та науки дозволив передбачити цю пандемію. Причому досить точно. Мабуть, ви вже чули про класичний випадок – це є виступ Білла Ґейтса в 2015 році. Він дуже точно описав загрозу пандемії, яка чекає людську цивілізацію в найближчі роки. Навіть більше – він вклав гроші в дослідницький інститут, який цим займався, в Університет Джона Гопкінса, і вони розробили дуже точний сценарій. Одна їхня помилка – вони вважали, що пандемія почнеться в Бразилії. Але передбачили той самий механізм. І що це також буде пов’язане з летючими мишами.

Біологи, екологи давно вже знають, що кажани є розсадником мутацій вірусів. Якщо не помиляюся, у 2013 році група науковців EcoHealth Alliance виявила серед летючих мишей у печерах Південного Китаю, що кожна четверта є носієм небезпечного коронавірусу. Те, що це станеться, було очевидно. Тільки чому цього ніхто не хотів брати до уваги?.. Це вважалося фантастичним сценарієм. Хоча, як бачимо, для людей, які вміють критично мислити, це не було сюрпризом.

Технологічно ми можемо перемогти пандемію. Сучасна наука і технологія дозволяє з нею впоратися. Головною проблемою пандемії є не технології. Головною проблемою пандемії є людський фактор. 

Треба дивитися, як поводяться люди, як поводяться уряди. У розвитку пандемії найстрашнішим фактором є поведінка людей і поведінка урядів. Класичним прикладом є поведінка Китаю.

Мабуть, ви чули про красиву історію, сумну історію лікаря Лі Веньяна, який перший забив на сполох і першим помітив ці зараження. Він почав про них говорити відверто. Йому спробували перешкодити – притягали до адміністративної відповідальності. Закінчилося тим, що він сам захворів і помер від цієї хвороби, а його смерть зробила з нього героя. Якби уряд почав вчасно вживати заходів, то, напевно, ця епідемія не мала би характеру пандемії. Уряд почав визнавати проблему аж через кілька тижнів, давши пандемії шанси розвинутися.

Це типова поведінка кожного тоталітарного уряду. Тоталітарний уряд пробує вдати, що він усе в ситуації тримає під контролем. Що нічого погано не може статися.

Бачимо, що авторитарні режими – такі, як Китай, як Росія – насправді є великою загрозою для спроможності боротися з пандемією. Випадок Росії – теж очевидний. Те, що говориться довкола вакцини «Спутнік», змушує деяких людей боятися західної вакцини – бо вважається, що вона недієва і що кращою є російська вакцина. Як бачимо, авторитарні режими є загрозою не тільки для громадян самих країн, а й для стану здоров’я всього людства.

Інше, що показала нам пандемія, – що певні речі не будуть мінятися, що певні речі стабільні і будуть з нами надовго.

Останні 30 років я живу в постійних розмовах про те, що національна держава відмерла. Що в сучасному світі глобалізації кордони є шкідливі, а глобальні проблеми потребують глобального розв’язання. Звідси постійні розмови про смерть національних держав і націй. Насправді – ні.

Пандемія ще раз показала, що національні держави є дуже важливі. Національна держава – найбільш ефективна платформа боротьби з пандемією. Проблема є глобальна – але кожен уряд вирішує її сам. Ви добре знаєте: неможливо дістати вакцинацію поза межами своєї власної держави. Кожна країна бореться за те, щоб дістати найбільшу кількість вакцин.

Факт залишається фактом: коли доходить до проблеми, головною платформою є не глобальні інституції, не Facebook і Міжнародний валютний фонд чи хтось інший, а ті самі старі національні держави. І це не вперше.

Це не означає, що національні держави є єдиною платформою. Це не означає, що глобалізація не включає національних держав. Це не гра з нульовою сумою “що більша глобалізація, то менше національних держав” чи навпаки “що більше національних держав, то менше глобалізації”. Ні. Все це роль і одних, і інших.

Один із висновків, про котрий говорять експерти, які аналізують наслідки пандемії, – це перспектива розвитку «глокалізації», glocality. Тобто ти мусиш думати про глобальні проблеми, але розв’язувати їх локально. Бо всі розв’язки є локальними.

Так само, як говориться про смерть національної держави, говориться і про смерть соціальної держави. Як ви знаєте, соціальна держава – це продукт XX століття. Соціальної держави не існувало ні в XIX ст., ні тим більше в XVIII ст.

Що таке соціальна держава? Це держава, яка дає вам забезпечення в найбільш складні моменти або в ті моменти, коли ви не можете повноцінно працювати. Приклади: жінки, які чекають народження дитини і отримують допомогу, чи бідне населення, безробітні і так далі. Держава бере на себе соціальні функції.

Вважалося, що соціальна держава вимирає. Соціальною державою був Радянський Союз. Який, власне, мав ці всі виплати більші, ніж інші. Вважається, що саме через це Радянський Союз і зазнав краху. Як писав Гаєк, всі соціальні програми ведуть до рабства в тоталітарних державах. Бо держава втрачає, держава мусить використовувати ресурс.

В кінці 80-х років, коли падав Радянський Союз, ми стали свідками народження цієї ліберальної теорії, яка казала, що насправді альтернативи для ринку немає. Соціальна держава ніби відмирала… а тепер бачимо, що ні. Під час пандемії соціальні функції держави відновлюються. Держава повинна забезпечити вакциною населення – забезпечити всіх, не тільки тих, хто може собі це дозволити, а й тих, хто належить до менш забезпечених. Тому що вірус не зазирає в гаманці. Йому байдуже, кого вражати.

Ще одне – бідність як загроза. Бо ми знову бачимо чітку закономірність: що бідніша країна, то більший ризик захворювань і більший рівень смертності. А в кожній країні є й найменш захищені верстви населення. Відповідно, пандемія все більше і більше виопуклює роль гуманітарного фактора. Не тих наукових і технологічних, а гуманних, гуманітарних вимірів.

 

Читайте також: Як подолати епідемію самотності? – ділиться роздумами Володимир Турчиновський

 

Чого вчить пандемія? До чого схиляє пандемія? Бути добрим самаритянином. Це наша біблійна правда. Тому що ніхто не може спастися сам, якщо не допоможе біднішому.

Але є й інше питання, про яке ми якось, знаєте, забуваємо говорити або якось соромимся цього, а це те, що є в кожних дискусіях. Досягнення кожного економічного поступу видно тільки на тлі загальної забобонності населення.

Що маю на увазі? Відмови від вакцинації. Хвиля, яка здіймається так високо, просто вражає. Причому вона притаманна не тільки відсталим чи бідним державам, а й  більш розвинутим. Навіть у найбільш розвинутих країнах, найбільш освічених країнах є величезні групи людей, які відмовляються, тому що не вірять в ефективність вакцинації, тому що вірять у теорії змов.

Якщо подивитися на графік зі ставленням різних країн до вакцинації, то бачимо, що колишній радянський простір виділяється. Найбільше людей, які відмовляються від вакцинації, – це наш рідний («рідний» – кажу іронічно) колишній радянський простір. Це не просто забобона, а це брак довіри. Брак інституційної довіри. Бо вакцина, умовно кажучи, – це теж інституційна структура.

Отже, мій простий висновок полягає в тому, що науково-технологічно неможливо подолати вірус. Насправді головною перешкодою є речі не наукового, не технологічного характеру, а речі, пов’язані зі станом нашого суспільства, зі станом нашої людської свідомості.

І тут я повертаюся до того контексту, про який говорив раніше. Глобалізація невпинно набирає обертів. Останні 20–25 років ми маємо безпрецедентну хвилю. Вперше за людську історію ми входимо у період подвоєння всього світового населення всього за 25-річний часовий проміжок. Такого ще не було. Раніше на подвоєння треба було 50–100–400 років. Тепер, між 2000-м і 2025 роками, відбудеться подвоєння населення. Переважно за рахунок південної частини світу – Азія, Африка, Південна Америка.

Це означає, що при сучасному темпі збільшення населення ресурси стають скінченними. Все більше і більше прогнозів говорять про 2030-й або 2050-й роки як час можливого вичерпання ресурсів. Ідеться не про такі ресурси, як нафта, газ чи копалини – а про такі ресурси, як вода.

Можливо, ми зараз живемо в цьому піку. Можливо, ми вже досягли піку цивілізації. І, можливо, ця хвиля експоненціальна зараз зломиться. І тоді нас чекає хід у зворотному напрямку. Ці наступні 20–30 років можуть бути вирішальними для нашого подальшого існування.

Отже, тепер час висновків. Висновки прості, банальні – це ще не кінець. Очевидно, що ми помремо – кожен із нас під Богом ходить. Але теперішня загроза не є такою великою, як ми боялися. Пандемія скінчиться рано чи пізно. Нема підстав думати, що ця хвиля не буде подолана. Але тепер ми знаємо, що це не остання пандемія і що такі пандемії не будуть вичерпуватися. І, можливо, життя з маскою стане нормою.

Висновок, можна сказати, дуже біблійний – все, що має початок, мусить мати кінець. Він простий, банальний, сумний. Але з цього суму можна взяти певну філософію.

Кінець світу буде так чи інакше. Питання, який він буде, коли станеться… Те, що показує історія, – що той величезний поступ, який ми маємо, неможливий без катастрофи. Катастрофа є зворотною стороною поступу. Це два боки однієї монети. І ця зворотня сторона є кривава і небезпечна.

Що позитивного в цьому всьому? Насправді всю свою філософію, всю свою поведінку треба будувати не від того, що все буде добре, а від того, що може стати погано. Якщо ми будуємо свою поведінку від того, що має стати погано, то ми убезпечені. Це веде за собою зміну способу думання.

Знаєте, в нас весь час є віра, що всі технології, весь поступ є позитивними і нас винесуть. Нікуди не винесуть. Тому що не зникає людський фактор. Людська природа, на жаль, дуже мало міняється – а може, взагалі не міняється.

Як жити в цьому світі? Є текст, який став дуже важливим і дуже популярним власне під час пандемії. Це текст мого улюбленого письменника Клайва Льюїса – такого самого улюбленого, як Камю. Він колись у 1948-му році написав текст, як жити під загрозою атомної бомби. Він пише: в принципі, та ніяк – так само, як раніше. Тому що загроза була завше в людській історії. Люди вмирали завше. Так само, як ви жили б, коли чума відвідувала Лондон або в період вікінгів, які би вдерлися до вас у домівку: «Повірте мені, ви і всі, кого ви любите, вже передбачені на смерть ще до того, як з’явилася атомна бомба. І багато хто з нас помре не в найкращих умовах та обставинах. Проте у нас насправді, на відміну від попередників, є одна велика перевага – знеболюючі ліки».

Але – і це дуже важливо! – він з цього не будує філософію песимізму. Навпаки! Мені дуже подобається цей спосіб думання. Він каже – треба зібрати себе докупи. «Якщо ми всі помремо від атомної бомби, то нехай бомба знайде нас за звичними людськими заняттями – молитва, робота, читання, слухання музики, купання дітей, гра в теніс, розмова з друзями, гра в дартс, а не в заціпленні, як перелякані вівці, чи в думанні про бомбу. Вона може зруйнувати наше тіло (мікроби теж можуть це зробити), але вона не повинна домінувати в нашому розумі».

Це найкраща квінтесенція до всього, що я хотів сказати.

Я взагалі все це казав заради цієї однієї цитати.

Джерело: Збруч