Для чого в Україні 1200 університетів? – відповідає Михайло Винницький

Як пристосувати освіту до ринку праці? Чому виховати людину – не менш важливо, ніж навчити професії? У чому проблеми і переваги малих університетів – таких, як УКУ і Могилянка, та великих – як Шевченків і Франковий. Ділимось тезами з лекції Михайла Винницького «Вища освіта: візія та виклики завтрашнього дня», яку він прочитав у Львові в рамках проєкту «Знаки часу». 

 

«Що ми фінансуємо в наших університетах? Мурзилки.»

Сьогодні будемо говорити про освіту – про візію i виклики завтрашнього дня у вищій освіті.

Я працюю керівником секретаріату Національного агентства забезпечення якості вищої освіти. Але те, що я зараз говоритиму, в жодному випадку не слід сприймати як офіційну позицію Національного агентства. Моя лекція не схвалена цим органом – ні головою, ні взагалі колегіальним органом. Я сьогодні говорю сам від себе.

Ми говоримо про певну специфічну історію розвитку закладів вищої освіти в Україні. Наголос – на слові «специфічна». Тому що у нас дуже велике розмаїття того, що ми називаємо «університети» чи «заклади вищої освіти».

Ми намагатимемося трошки типологізувати університети в майбутньому, передбачити, як це буде розвиватися. Одночасно маємо розуміти, що це небезпечна і дуже невдячна справа. Останнього разу спроба створити і узаконити типи університетів була за часів міністра Табачника. Він насправді використовував це як засіб для того, щоб або понизити, або взагалі закрити маленькі університети, як, наприклад, Український католицький університет або Києво-Могилянська академія. Фактично, йшлося про боротьбу з неугодними політично. Але ми маємо на увазі не це  – а те, як органічно будуть розвиватися типи університетів.

Я говоритиму про певний органічний еволюційний розвиток вищої освіти. Не йдеться про те, що буде якесь там чи агентство, чи міністерство, чи Кабінет Міністрів, чи будь-хто інший, хто накладатиме чи насаджуватиме свою візію. Надзвичайно важливо, щоб ми як освітяни, учасники освітнього процесу, розуміли, куди ми рухаємося. Щоб ми досягнули того, що в парадигмі якості в Європі називається fitness for purpose.

Отже, спочатку ми маємо зрозуміти, навіщо ми існуємо. А після того – думати далі, як ми будемо створювати ту сутність, яка б відповідала нашій поставленій цілі.

Є кілька викликів, про які я хочу згадати.

Один виклик – загальнонаціональний. Він дуже проблематичний, зокрема в контексті УКУ, в контексті створених після Незалежності університетів в Україні. Це є виклик ліберальної освіти – те, що ми називаємо liberal arts.

Covid-19 завів свої особливості за минулі півтора року. Університети пережили закриття аудиторій. Змішане навчання – це виклик майбутнього. Виклик майбутнього, який насправді вже сьогодні настав. З вересня, всі надіємось, що ми повертаємося в аудиторію. Але та аудиторія вже не буде тією аудиторію, якою була в 2017 чи 2018 році. Тому що тоді ми говорили про змішане навчання як теорію, як додаток, як можливості. А сьогодні це вже реальність, з якою маємо жити повсякденно.

Я також хочу звернутися до виклику дуальної освіти. Це питання є актуальним через те, що торкається, скажімо так, прив’язки освіти з роботодавцем. Ми залишаємося в концепції, що основна ціль освіти – це підготувати молоду людину до ринку праці. Я вважаю, що це проблематична парадигма, вона нам залишається з індустріальної ери.

Ну і останнє: що робити з наукою? Дуже часто чуємо таку фразу, що без науки немає економіки, а без економіки – нема освіти. Проблема: що таке наука? У нас є певна неузгодженість, яка закладена інституційно, в тому числі у фінансуванні: стаття «наука», стаття «освіта» – окремі. Інституційно вони теж окремі, бо, в основному, наука має відбуватися не в університетах, а в академіях наук.

286 – це кількість закладів вищої освіти, які сьогодні існують в Україні. Це заклади, які пропонують бакалаврську, магістерську, часом аспірантську освіту – 212 державних і 74 приватних.

Треба розуміти, що це достатньо велика цифра. Тим більше, що сотня з тих понад двохсот мають так званий статус національного. На щастя, у зв’язку з новими змінами до закону про вищу освіту статус національного, фактично, майже нівельований – він став таким собі престижним, але якогось фінансового наслідку за собою не має. Це певний абсурд, коли в країні понад сто «національних».

Якщо рахувати ті заклади, які надають тільки один рівень вищої освіти, то у нас 1200 закладів вищої освіти. Чому? Тому що в нас є приблизно 800 наукових установ, які мають право видавати ступінь phd. І в нас є достатньо велика кількість коледжів, які працюють у сфері професійно-технічної освіти, але надають ступінь бакалавра. Якщо порахувати ці всі заклади, то виходимо на цифру – понад 1200 закладів вищої освіти. Як так сталося, що в нас така величезна цифра, таке розпорошення?

Я почав цікавитися якраз цим питанням еволюції.

Нещодавно до Києва приїздила проректорка Аризонського державного університету. Цей університет оголосив, що незабаром планує відкрити в Україні такий собі еквівалент американського університету. Я почав цікавиться: що ж то за Аризонський університет? Перше, що треба знати, йдеться про університет, який за останні 10 років зріс за числом студентів від 40 тисяч до понад 100 тисяч. Це величезний ріст. Ректор цього університету проаналізував певну еволюцію американської системи і зрозумів, що прийшов час на так звану «п’яту хвилю». Це мене надихнуло, щоб подумати про певний еволюційний процес українських вишів.

Насправді говоритиму не про еволюцію – а більше про спадщину. Як так сталося, що в нас 286 університетів і понад 1200 закладів, які надають послуги з вищою освітою?

Перша річ – у нас залишається певний спадок Радянського Союзу, який проявляється в спеціалізованих інститутах. Наприклад, авіаційний, транспортний, лісотехнічний і так далі. В Дніпрі ми маємо металургійний, хіміко-технологічний, будівельний. Це спеціалізовані інститути, які пізніше перетворювалися в університети. В будь-якому випадку, це інша традиція, ніж західна, де формуються величезні заклади – 40 тисяч, 50 тисяч, 100 тисяч студентів, які мають розгалужені різні напрями.

Другий спадок – спадок імперії. Насправді спадок двох імперій, які взяли собі за модель так звану гумбольдтську модель університету. Не зупинятимуся надовго, скажу лише, що гумбольдтську систему критикують через те, що вона дистанційована від соціуму. Маємо вежу зі слонової кості, яка називається «університет», у якій поважні академіки збираються, вони мають свої спецради, мають свої цілі, процеси і так далі. Але це має мало що спільного з ринком праці, з реальним життям.

Є в нас спадок Скоропадського. Національна академія наук була створена саме декретом гетьмана Скоропадського. Цей спадок дещо проблемний. Мене часто звинувачують в тому, що я нібито ворог Академії наук… Я зовсім не ворог. Я просто маю на увазі, що специфіка існування цієї Академії наук створює в реальності певні проблеми для розвитку дослідницького університету західного типу в Україні.

Далі ми можемо говорити про спадок індустріальної ери – розширена мережа коледжів і училищ, які, фактично, були націлені на підготовку кадрів радянської доби для народного господарства. Ці інституції після Незалежності, при переході до постіндустріальної ери, дуже часто мають проблему себе знайти.

І останнє, я би сказав, – це спадок 90-х. Вища освіта перетворилася на бізнес.

У нас специфічна історія. У результаті маємо унікальні спеціалізовані заклади вищої освіти. Деякі з них насправді надзвичайні. Беремо авіаційну галузь – Національний авіаційний університет у Києві, Харківський авіаційний інститут, який сьогодні називається «Аерокосмічний університет». Це цікаві спеціалізовані заклади, еквівалентів яких ми не бачимо у західному світі. Мистецькі заклади. Юридичні заклади. Маємо унікальні два – в Одесі і Харкові – юридичні заклади, які є дуже спеціалізованими. Очевидно, проблематично їх називати університетами.

Університет, традиційно, має бути місцем, у якому формується певний широкий світогляд. Умовно кажучи, існує можливість якщо не в самій аудиторії, то щонайменше в кафетерії, щоби фізик поспілкувався із філософом. Фізик з філософом спілкуватися не буде, якщо вони в юридичній академії, тому що там нема ні фізика, ні філософа – там всі юристи.

Лісотехнічний, будівельні університети… Педагогічні – залишилися нам фактично в кожній області. І аграрні.

Водночас, ми маємо надзвичайно цікавий феномен, який виник у роки Незалежності. Я стою на території одного з таких феноменів – Український католицький університет. І маю дотичність до іншого – Києво-Могилянська академія. Це малі спільноти, які мріють про те, щоб бути так званими liberal arts colleges чи liberal arts universities.

Я менше говоритиму про політехнічні інститути. Мені здається, що наші політехнічні інститути дуже успішно трансформуються із машинобудування, з індустріальної ери, до підготовки власне працівників постіндустріальної ери – айтішників. Це можна говорити і про Львів, і про Київ, і про Харків, і про Дніпро, і, фактично, про Одесу. Процес пішов.

Ну і найважливіша річ, яка насправді болить, – це наші флагмани. Класичні університети, до яких ми можемо зарахувати Львівський Франка, Київський  Шевченка, Харківський Каразіна, Мечнікова в Одесі, Дніпровський Гончара. Ми всі знаємо, як проблематично їх трансформувати у дослідницькі університети західного типу.

Нещодавно було оголошено, що є позика – Світовий банк фінансуватиме трансформацію української вищої освіти на суму 200 мільйонів доларів. І один із елементів – це масове об’єднання закладів. Маємо розуміти: цього масового об’єднання, я перепрошую, не буде. Я, як людина, яка була радником трьох міністрів освіти (не сьогоднішнього), можу сказати, що «крутиться» на проспекті Перемоги, 10, в Києві, у Міністерстві освіти. Як тільки згадаєш про об’єднання – упродовж семи хвилин розмови тобі хтось так чи інакше згадає Суми. Для тих, хто ще не пам’ятає, майже 20 років тому була перша спроба в Сумах об’єднати університети. Вона перетворилася на таку собі «революцію на траві» – студенти почали виставляти намети, почали йти маршем на Київ. І це в інституційній пам’яті залишилося.

Об’єднання університетів – це величезна проблема. Спеціалізованих закладів, мабуть, стане менше. Але навряд чи всі педагогічні і аграрні стануть класичними університетами.

Є питання, що буде відбуватися з цими спеціалізованими закладами. В Одесі поруч стоять два морські інститути. Один – морська академія, інший – морський університет. Ми розуміємо, що ці речі логічно об’єднувати. Але це точно не може йти з Києва. Мусить бути локальна ініціатива.

Із часом ці спеціалізовані заклади можуть стати закладами вищої професійної освіти. Дуже важливо, щоб вони знайшли свій зв’язок із роботодавцем. Є французька модель, шведська модель – вони, фактично, говорять про applied sciences або applied universities; ці університети підв’язуються під якусь конкретну галузь.

Але ми маємо розуміти, що це не університети. Це – інститути, заклади вищої фахової освіти. Проблема: що є університетами?

Дехто з присутніх, мабуть, читав Джона Генрі Ньюмана і знає дуже добре, що ідея університету, університетської спільноти, спільноти дослідників, викладачів, студентів виникла понад 100 років тому. Це має бути окрема автономна спільнота, яка має певну, я б навіть сказав, сакральність довкола себе. Але реальність наших університетів – вони, до великої міри, є місцем роботи. Вони не є спільнотами. Це місце, де люди відпрацьовують години, де студенти приходять для того, щоб відпрацювати пари, і, фактично, ціль є – отримати диплом.

Це величезна проблема, тому що насправді вища освіта – це формування світогляду. Це не обов’язково пов’язане з компетентностями.

Є новий виклик, який складається у зв’язку з проблемою ковіду. Якщо ми говоримо про університет як спільноту, то як формувати спільноту, коли люди одне одного не бачать? Думаю, всі за останній рік дуже чітко зрозуміли, що спільнота в zoom’і не формується. Коли ти дивишся на екран – ти не в спільноті. Спільнота потребує… Можливо, трошки вартувало б повчитися від релігійних ритуалів. Церква завжди говорить, що спільнота потребує фізичної близькості. Бо це важливо.

Як поєднати цей елемент із реальністю змішаної освіти? Це проблематично. Але я вважаю, що нам треба мислити. Тут питання в способі мислення. Я зараз скажу крамольну річ, насправді мене будуть пізніше в Національному агентстві дуже за це критикувати… Нам треба трошки відійти від концепту програми, де аудиторна частина, компетентності, результати навчання є центральною частиною, на яку ми орієнтуємося. І перейти до educational experience.

Educational experience включає набагато більше, ніж результати навчання, диплом, компетентності. Він включає в собі чотири роки (якщо ми говоримо бакалаврську світу) пережиття в спільноті, в якомусь середовищі – разом з менторами, разом з людьми, які формують університет.

Я трохи покритикую програму. Це дивно прозвучить (тому що основа акредитації в Національному агентстві – це програма), але я вважаю, що програма – це дуже перехідний період. Ми мали перейти від спеціальностей до програми для того, щоб владнати певні реформи у вищій освіті. Але тепер нам треба думати далі.

Освітня програма – це така собі труба. Або – як ще краще сказати? – складальна лінія. На бакалавраті вона складається з чотирьох підрозділів – це роки. Вони діляться на дисципліни. Є такий певний вхідний матеріал, який входить у трубу. Ті з вас, хто студенти, – це про вас. У трубі вхідний матеріал масують, дисциплінують, освітніми компонентами наливають щось в голови і перевіряють наприкінці, щоб з вух нічого не вилетіло, – це називається атестація. І наприкінці цього всього процесу у нас має вийти фахівець.

От така індустріальна концепція проходження програми. Вона класна за двох умов. Перша – якщо в нас є свідомі вступники, друга – якщо в нас є ринок праці за цією спеціальністю.

Хочу вас розчарувати: по-перше, ринок праці дуже часто дуже проблематичний. Ціль університету часто – це не підготувати до ринку праці. Я поки що не знайшов масових вакансій для філософів. Це не означає, що країні не треба філософів, – навпаки. Політолог – це рідкісна професія, і фізик. Але це не означає, що тих професій нам не треба. Це якраз і є основа університетської освіти, основа вищої освіти.

Ну а друга річ – це свідомий вступник. Поки у нас випускник школи заходить в університет, ще навіть часто не маючи 17 років, – ми не можемо мати свідомого вступника. Зараз є велика розмова: що робити з цими неповнолітніми студентами? А вони мають потрапляти в гуртожитки… Щоб ви розуміли, згідно з українським законодавством, за них відповідає ректор. Якщо вони поб’ються, вибачте, нап’ються, щось з ними станеться…

Нам потрібна щонайменше 12-річна школа. І нам також потрібен свідоміший вступник. А це означає, що, можливо, вибір професії має відбуватися дещо пізніше.

Я вважаю, що концепт бакалаврської програми, яка починається в 17 років і закінчується в 21, а потім із цього нібито виходить фахівець, – є неправильним. Чому? Бо бакалаврат – це не є місце підготовки до професії. Бакалаврат – це місце формування світогляду.

Цю тезу підтримує перша жінка-президент Гарвардського університету Дрю Гіллін Фауст, яка каже: університетська освіта має допомогти студентам отримати ті навички, які їм будуть потрібні для шостої роботи, не для першої.

 

Читайте також: Освіта майбутнього. Якими мають бути університети?

 

Отже, ми говоримо про світоглядні речі радше, ніж про навички, компетентності, програмні результати навчання.

Тоді є питання: а де маємо готувати до професії? Магістерка. У нас величезна проблема – в Україні ми дивимося на магістерку як на 5-6 курс. Я всім студентам це говорю: якщо ви закінчили бакалаврат, я вас дуже прошу, ідіть в інший університет на магістерку. Не лишайтесь в тому самому, хоч би він був найкращим університетом. Ідіть візьміть собі два роки, півтора року – подивіться, як виглядає інший світ на магістерці.

Магістерки в нас мають з’явитися дуже різні. У нас мають бути наукові магістерки, які пов’язані з аспірантурою, у нас мають бути професійні магістерки для того, щоб підготувати людину до професії. А такі, як у бізнес-школах, – дуже часто і для 30 років, 40 років. Нема причини, чому людина не має мати по 4-5 магістерок за життя.

Але повертаюся все-таки до бакалавра. Річ, яка мене, чесно кажучи, дуже сильно болить – це те, що нам поки що не вдалося в Україні створити реального liberal arts.

Американський досвід маленьких коледжів – це спільноти, які формують так звані soft skills, коли людина виходить із трьохрічного чи чотирьохрічного навчання у 21-22 роки, не маючи професії, але маючи змогу сказати: «Я – людина. Я людина, яка готова розвиватися впродовж життя». Це не означає, що я готовий ставати за станок, або за креслення, або за комп’ютер – цього мені ще треба буде вчитися. Але: «Я – людина».

Це частина парадигми, що називається education experience. Зробити це лише завдяки якісній аудиторії неможливо. Ми можемо мати геніальних професорів, геніальних викладачів – класні люди, нобелівські лауреати будуть викладати нашим бакалаврам. Але коли вони виходять за межі аудиторії, їхній світогляд формується там також. І це частина того, що має забезпечити якраз університет.

Слово «університет» походить від «об’єднання», «єдине» – єдина спільнота, єдині цінності тощо. Тут надзвичайно важливими є, по-перше, вільна лекційна траєкторія і менторство. Це те, чого ми, на жаль, ще в Україні не почали. Дуже надіюся, що це вдасться у менших університетах – тих, які вважаємо трошки експериментальними в Україні. В УКУ, в Могилянці, певною мірою це можна сказати про Острозьку академію, про Чорноморський університет імені Петра Могили в Миколаєві.

Надіюсь, що наступного року вдасться на такому експериментальному рівні запровадити в Україні програми вищої освіти молодшого бакалавра. Це дуже інноваційна штука, в Україні ми ще про це не говорили.

В українському законодавстві передбачена дворічна програма вищої освіти, 1-2 курс, вона передбачена як така, котра може бути не за спеціальністю. Вона може бути галузевою або навіть міжгалузевою. Що це означає? Що дитина, яка закінчує в 17 років школу, не мусить одразу обирати, чи вона буде соціологом, чи політологом, чи вона буде фізиком, чи вона буде хіміком, чи вона буде біологом, чи буде інженером, чи вона буде культурологом. Вона не мусить іти на спеціальність – вона йде дуже часто на дворічну міжгалузеву програму. І ті курси, які вона прослухала за тих два роки, їй можуть бути зараховані, коли вона вступає на третій рік за спеціальністю. Це як в Америці – та ідея, що на третьому році я обираю major.

З вересня 2022 року ми плануємо запустити деякі такі експериментальні програми з природничої галузі, соціально-економічної галузі, можливо, культурно-гуманітарної галузі. Студенти, які їх закінчують, отримують диплом. Далі вони можуть продовжити, вступити на третій курс. Можливо, для цього доведеться здати якусь там маленьку академрізницю. От така концепція.

Мені здається, це є та річ, яка нам дозволить зробити реальну освіту liberal arts. Це та річ, яку ми можемо зробити в малих університетах.

Є певний виклик длявеликих університетів. Я називаю його викликом величі.

Великі університети стоять перед викликом поєднання спільноти. Вона необхідна для справді якісного бакалаврату. Ці університети прагнуть до того, щоб бути дослідницькими. І скільки би мене не переконували, що можна, наприклад, з Могилянки зробити дослідницький університет, – не погоджуюсь. Це було б надзвичайно важко, тому що 5000 студентів, тому що мало викладачів. Але якщо я йдеться про 40-50 тисяч студентів, про 1500-2000 науково-педагогічних працівників, от тоді вже можна говорити про якийсь дослідницький потенціал.

Як це зробити таким чином, щоб мати і спільноту, і водночас… Розумієте, спільнота – це не масштаби, спільнота – це маленьке. Покажу два приклади –Кембридж і Оксфорд. Ця система поєднує маленькі коледжі та маленьку спільноту на бакалавраті із потенціалом величезного університету. І якщо б у мене була порада до керівників великих університетів, то я б порадив дуже ретельно розглянути можливості якщо не дублювання (тому що ніколи сліпо не перебереш), але вивчення цієї спадщини Англії. Так, вона дорога. Так, вона ресурсоємка. Це важко. Але ідея в тому, що маленькі групи, менторство на бакалавраті, лекційні аудиторії (які дуже часто навіть не аудиторії, бо в майбутньому вони будуть онлайн, лекції читатимуться для 2-3 тисяч студентів). Але надзвичайно важливо, щоб ми мали цей елемент офлайн. Наприклад, через дискусійні аудиторії, де студенти вчаться одне від одного. Дискусійна аудиторія – це обмін досвідом,  це якраз та спільнота, яка формує світогляд. Я люблю лекційну аудиторію – але я розумію, що це вчорашній день.

Наостанок розкажу ще два штрихи. Один, який належить до дуальної освіти. Другий – буде трошки про науку.

Перший штрих про дуальну освіту. Якщо ми маємо дуже спеціалізовану, надзвичайно спеціалізовану дуальну освіту, то можемо сказати, що ця програма існує задля, фактично, одного-двох роботодавців. Це не є ефективний спосіб розвивати дуальну освіту. Причина – цей роботодавець наповнить свої потреби у кадрах і програма перестане мати свою причину існування років через два, три, чотири, ну, максимум п’ять. Це не спосіб розвивати дуальну освіту.

Хочу передати вам власний досвід із Університету Ватерлоо в Канаді, в якому я колись вчився. Це той університет, який, як вважається, розвинув одну з найефективніших у світі систем дуальної освіти. Про що йдеться? Ми працюємо не з однією компанією, навіть не з двома – а з кластером. Наприклад, дуальна освіта доречна у випадку із львівським IT-кластером, харківським IT-кластером, де є множина компаній, які будуть конкурувати між собою за цих навіть не випускників, а студентів, ще поки вони вчаться.

Положення про дуальну освіту прийняли кілька років тому. Але ідея якось не злетіла. Чому не злетіла? Ми як освітяни переважно дивимося на роботодавця як на джерело грошей. А роботодавці дивляться на освіту з очікуванням: ви маєте нам підготувати людину, яка готова стати за роботу зразу, і бажано за бюджетні кошти. Так ми дуальної освіти не побудуємо.

Для побудови дуальної освіти нам потрібен кластер – декілька компаній, бажано, багато компаній. І ми будемо мати між освітньою стороною і кластером певну комунікацію: як ми хочемо формувати програму, які там мають бути знання, які мають бути компетентності? Це надзвичайно важливий елемент Університету Ватерлоо. Університет каже напряму роботодавцю: ми практичної освіти не даємо, це – ваша відповідальність, практику даєте ви, ми – даємо теорію. Не очікуйте, що університет надасть сучасну практику. Практика занадто швидко змінюється для того, щоб університет її надавав.

Ну і має бути певна вимогливість. Університет Ватерлоо – це п’ятирічна бакалаврська програма. Студенти весь час або вчаться, або працюють, у них канікул майже нема. Вони закінчують навчальний семестр – йдуть до роботи. Чотири місяці роботи, чотири місяці – навчальний семестр. І за тих п’ять років вони мають пропрацювати не менш ніж у трьох компаніях. Вони не можуть весь час працювати у тій самій компанії. У такій системі освіта зберігає свою автономію і роботодавець зберігає свою автономію.

Якщо ви очікували від мене, що я сьогодні скажу: от, вища освіта буде такою і такою – я вас розчарую. Ми говоримо про певне різноманіття, яке склалося еволюційно таким чином, що заклади пішли в різні сторони – хтось став більш спеціалізованим, хтось претендує на дослідницький статус, хтось є маленькою спільнотою, хтось далі займається приватним бізнесом, який називається «вища освіта». Ми будемо мати певне різноманіття, і це різноманіття даватиме нам певну напругу між двома полюсами – полюсом кваліфікації і полюсом світогляду. Насправді це, швидше, не дихотомія, а певна градація.

Ми можемо говорити про профільні академії, у яких значну частину займатиме онлайн-навчання – за моделлю Open University, котрий існує в Англії. Люди будуть приходити конкретно по кваліфікацію в якійсь конкретній спеціальності, навіть спеціалізації. Це кваліфікаційний центр, можна сказати. І ми будемо бачити профільні академії чи профільні інститути.

Наступним буде заклад професійної вищої освіти, в якому ми зможемо говорити про змішане навчання. Підготовка до ринку праці, корпоративні навчальні центри (у яких, знову ж таки, буде певний онлайн).

Дуальна освіта, в якій будуть кластери роботодавців, при якій ми зможемо говорити про дослідницькі інституції, автономні гіганти.

І виховні університети, які базуються на якійсь маленькій спільноті.

Чому це важливо – зробити певну градацію? Ця градація гарно накладається на те, що ми називаємо таксономією Блума. Що далі ми йдемо до світоглядної освіти, то ближче ми підходимо до спільноти. То вище ми виходимо на рівень таксономії Блума.

Ми меншою мірою готуємо людину, яка може розуміти чи застосувати якусь конкретику за спеціальністю, а більшою мірою готуємо творчість, готуємо людину, яка зможе робити певні оцінювання. Маючи ці навички, значно легше набратися практичних. Тому я все-таки є прихильником ідеї спільнот. Утім, ми маємо розуміти, що це не для всіх, і не кожна інституція буде перетворюватися на УКУ чи Могилянку.

Треба відповісти на запитання, що робити з наукою. Я над цим питанням замислююся. Але замислююся радше як викладач, як людина, яка трошки займається реформою аспірантури.

Є дуже класна книжечка Дональда Стоукза, який говорить про квадранти науки. Про що йдеться? Ми можемо зробити певну розтяжку: в одну сторону – ми будемо говорити про наголос на розкритті, на фундаментальній науці, в інший бік – ми можемо говорити про практичні наукові дослідження.

Як називає Стоукз, фундаментальна наука – це Нільс Бор. Його ідея була – давайте зробимо модель атома. Навіщо це? Ну бо цікаво. Подібне можна говорити про Менделєєва. Навіщо робити табличку? Бо треба. Можна казати і про Сковороду. Взагалі, філософи – це люди, які дуже часто не думають про практичне застосування. Просто світ є цікавий, і його треба описати.

Інший квадрант – це є квандрат Едісона. В українській історії ми можемо говорити, наприклад, про Антонова, про Амосова. Про людей, які в той чи інший спосіб говорять про дуже практичні речі. Вони роблять дослідження, вони здійснюють інноваційні розробки – але вони націлені на дуже практичне застосування.

Стоукз говорить про те, що є ще квадрант Пастера. Нагадаю, це людина, яка робила в біології відкриття для того, щоб конкретно проводити вакцинації різного роду. Йдеться про концепт фундаментального дослідження, практична мета якого розуміється ще зі самого початку.

 

Читайте також: “Ризик – частина свободи”, – думки Ірини Старовойт

 

Я згадував про Аризонський університет. Цей університет дуже чітко говорить, що він фінансує саме квадрант Пастера. А що ми фінансуємо в наших університетах? На жаль, так звану «другу половину дня» і «мурзилки», які і не фундаментально важливі, і не практично важливі.

Наш величезний виклик – посунутися в той квадрант, який буде і практично важливим, і фундаментальним. Я не буду стверджувати, що знаю, як це робити. Це потребує інституційної, структурної трансформації з багатьма різними аспектами у великих університетах, у яких треба буде приймати важкі політичні рішення. Очевидно, мусить відбутися ще певна базова зміна, щоб такі рішення могли прийматися, – фінансова автономія.

Останнє, на що хочу звернути увагу, – це навчання через дослідження. Проривні інновації переважно походять не від людей, які вже є заслуженими, чи нобелівськими, чи якимись іншими лауреатами. Ці відкриття роблять люди, які є аспірантами. Навчання через дослідження. Вже пізніше і далі в кар’єрі піде: оформлення, написання книжок і статей. Але основний двигун прогресу в науці – це молода людина-аспірант. І я дуже гордий, що ми пройшли шлях провадження структурованих аспірантських програм.

Ну і великим викликом, на мою думку, для нас буде якось інтегрувати ці програми з системою Академії наук. Тому що досвід, наприклад, Франції показує, що докторська школа чи докторська програма може сформуватися, тільки коли є університетська співпраця з науковою академією. Спільні програми – це наступний етап, і надзвичайно важливий, для того, щоб ми перейшли на якісні рейки реальної зміни.

У нас мають з’явитися унікальні автономні і самодостатні осередки знань. Насправді немає якоїсь єдиної моделі, навіть немає декількох моделей університетів чи закладів. Говоримо про те, що в майбутньому кожен заклад буде унікальним. Хтось більше тяжітиме до роботодавців, до підготовки для професії. Хтось буде тяжіти до іншого – казатиме, нам професій не треба, нам треба люди. Хтось буде говорити, що ми знаходимо спільну мову через дуальну освіту, через баланс між онлайн і офлайн.

Кожен заклад, кожен осередок мають знайти свою унікальність. Тоді ми дійсно зможемо говорити про fitness for purpose. Далі ми можемо об’єднуватися в мережі на підставі проектів, і це дуже важливо. Це буде по-різному. Але все буде добре.

Джерело: Збруч

Меню

Для чого в Україні 1200 університетів? - відповідає Михайло Винницький

Як пристосувати освіту до ринку праці? Чому виховати людину – не менш важливо, ніж навчити професії? У чому проблеми і переваги малих університетів – таких, як УКУ і Могилянка, та великих – як Шевченків і Франковий. Ділимось тезами з лекції Михайла Винницького «Вища освіта: візія та виклики завтрашнього дня», яку він прочитав у Львові в рамках проєкту «Знаки часу». 

 

«Що ми фінансуємо в наших університетах? Мурзилки.»

Сьогодні будемо говорити про освіту – про візію i виклики завтрашнього дня у вищій освіті.

Я працюю керівником секретаріату Національного агентства забезпечення якості вищої освіти. Але те, що я зараз говоритиму, в жодному випадку не слід сприймати як офіційну позицію Національного агентства. Моя лекція не схвалена цим органом – ні головою, ні взагалі колегіальним органом. Я сьогодні говорю сам від себе.

Ми говоримо про певну специфічну історію розвитку закладів вищої освіти в Україні. Наголос – на слові «специфічна». Тому що у нас дуже велике розмаїття того, що ми називаємо «університети» чи «заклади вищої освіти».

Ми намагатимемося трошки типологізувати університети в майбутньому, передбачити, як це буде розвиватися. Одночасно маємо розуміти, що це небезпечна і дуже невдячна справа. Останнього разу спроба створити і узаконити типи університетів була за часів міністра Табачника. Він насправді використовував це як засіб для того, щоб або понизити, або взагалі закрити маленькі університети, як, наприклад, Український католицький університет або Києво-Могилянська академія. Фактично, йшлося про боротьбу з неугодними політично. Але ми маємо на увазі не це  – а те, як органічно будуть розвиватися типи університетів.

Я говоритиму про певний органічний еволюційний розвиток вищої освіти. Не йдеться про те, що буде якесь там чи агентство, чи міністерство, чи Кабінет Міністрів, чи будь-хто інший, хто накладатиме чи насаджуватиме свою візію. Надзвичайно важливо, щоб ми як освітяни, учасники освітнього процесу, розуміли, куди ми рухаємося. Щоб ми досягнули того, що в парадигмі якості в Європі називається fitness for purpose.

Отже, спочатку ми маємо зрозуміти, навіщо ми існуємо. А після того – думати далі, як ми будемо створювати ту сутність, яка б відповідала нашій поставленій цілі.

Є кілька викликів, про які я хочу згадати.

Один виклик – загальнонаціональний. Він дуже проблематичний, зокрема в контексті УКУ, в контексті створених після Незалежності університетів в Україні. Це є виклик ліберальної освіти – те, що ми називаємо liberal arts.

Covid-19 завів свої особливості за минулі півтора року. Університети пережили закриття аудиторій. Змішане навчання – це виклик майбутнього. Виклик майбутнього, який насправді вже сьогодні настав. З вересня, всі надіємось, що ми повертаємося в аудиторію. Але та аудиторія вже не буде тією аудиторію, якою була в 2017 чи 2018 році. Тому що тоді ми говорили про змішане навчання як теорію, як додаток, як можливості. А сьогодні це вже реальність, з якою маємо жити повсякденно.

Я також хочу звернутися до виклику дуальної освіти. Це питання є актуальним через те, що торкається, скажімо так, прив’язки освіти з роботодавцем. Ми залишаємося в концепції, що основна ціль освіти – це підготувати молоду людину до ринку праці. Я вважаю, що це проблематична парадигма, вона нам залишається з індустріальної ери.

Ну і останнє: що робити з наукою? Дуже часто чуємо таку фразу, що без науки немає економіки, а без економіки – нема освіти. Проблема: що таке наука? У нас є певна неузгодженість, яка закладена інституційно, в тому числі у фінансуванні: стаття «наука», стаття «освіта» – окремі. Інституційно вони теж окремі, бо, в основному, наука має відбуватися не в університетах, а в академіях наук.

286 – це кількість закладів вищої освіти, які сьогодні існують в Україні. Це заклади, які пропонують бакалаврську, магістерську, часом аспірантську освіту – 212 державних і 74 приватних.

Треба розуміти, що це достатньо велика цифра. Тим більше, що сотня з тих понад двохсот мають так званий статус національного. На щастя, у зв’язку з новими змінами до закону про вищу освіту статус національного, фактично, майже нівельований – він став таким собі престижним, але якогось фінансового наслідку за собою не має. Це певний абсурд, коли в країні понад сто «національних».

Якщо рахувати ті заклади, які надають тільки один рівень вищої освіти, то у нас 1200 закладів вищої освіти. Чому? Тому що в нас є приблизно 800 наукових установ, які мають право видавати ступінь phd. І в нас є достатньо велика кількість коледжів, які працюють у сфері професійно-технічної освіти, але надають ступінь бакалавра. Якщо порахувати ці всі заклади, то виходимо на цифру – понад 1200 закладів вищої освіти. Як так сталося, що в нас така величезна цифра, таке розпорошення?

Я почав цікавитися якраз цим питанням еволюції.

Нещодавно до Києва приїздила проректорка Аризонського державного університету. Цей університет оголосив, що незабаром планує відкрити в Україні такий собі еквівалент американського університету. Я почав цікавиться: що ж то за Аризонський університет? Перше, що треба знати, йдеться про університет, який за останні 10 років зріс за числом студентів від 40 тисяч до понад 100 тисяч. Це величезний ріст. Ректор цього університету проаналізував певну еволюцію американської системи і зрозумів, що прийшов час на так звану «п’яту хвилю». Це мене надихнуло, щоб подумати про певний еволюційний процес українських вишів.

Насправді говоритиму не про еволюцію – а більше про спадщину. Як так сталося, що в нас 286 університетів і понад 1200 закладів, які надають послуги з вищою освітою?

Перша річ – у нас залишається певний спадок Радянського Союзу, який проявляється в спеціалізованих інститутах. Наприклад, авіаційний, транспортний, лісотехнічний і так далі. В Дніпрі ми маємо металургійний, хіміко-технологічний, будівельний. Це спеціалізовані інститути, які пізніше перетворювалися в університети. В будь-якому випадку, це інша традиція, ніж західна, де формуються величезні заклади – 40 тисяч, 50 тисяч, 100 тисяч студентів, які мають розгалужені різні напрями.

Другий спадок – спадок імперії. Насправді спадок двох імперій, які взяли собі за модель так звану гумбольдтську модель університету. Не зупинятимуся надовго, скажу лише, що гумбольдтську систему критикують через те, що вона дистанційована від соціуму. Маємо вежу зі слонової кості, яка називається «університет», у якій поважні академіки збираються, вони мають свої спецради, мають свої цілі, процеси і так далі. Але це має мало що спільного з ринком праці, з реальним життям.

Є в нас спадок Скоропадського. Національна академія наук була створена саме декретом гетьмана Скоропадського. Цей спадок дещо проблемний. Мене часто звинувачують в тому, що я нібито ворог Академії наук… Я зовсім не ворог. Я просто маю на увазі, що специфіка існування цієї Академії наук створює в реальності певні проблеми для розвитку дослідницького університету західного типу в Україні.

Далі ми можемо говорити про спадок індустріальної ери – розширена мережа коледжів і училищ, які, фактично, були націлені на підготовку кадрів радянської доби для народного господарства. Ці інституції після Незалежності, при переході до постіндустріальної ери, дуже часто мають проблему себе знайти.

І останнє, я би сказав, – це спадок 90-х. Вища освіта перетворилася на бізнес.

У нас специфічна історія. У результаті маємо унікальні спеціалізовані заклади вищої освіти. Деякі з них насправді надзвичайні. Беремо авіаційну галузь – Національний авіаційний університет у Києві, Харківський авіаційний інститут, який сьогодні називається «Аерокосмічний університет». Це цікаві спеціалізовані заклади, еквівалентів яких ми не бачимо у західному світі. Мистецькі заклади. Юридичні заклади. Маємо унікальні два – в Одесі і Харкові – юридичні заклади, які є дуже спеціалізованими. Очевидно, проблематично їх називати університетами.

Університет, традиційно, має бути місцем, у якому формується певний широкий світогляд. Умовно кажучи, існує можливість якщо не в самій аудиторії, то щонайменше в кафетерії, щоби фізик поспілкувався із філософом. Фізик з філософом спілкуватися не буде, якщо вони в юридичній академії, тому що там нема ні фізика, ні філософа – там всі юристи.

Лісотехнічний, будівельні університети… Педагогічні – залишилися нам фактично в кожній області. І аграрні.

Водночас, ми маємо надзвичайно цікавий феномен, який виник у роки Незалежності. Я стою на території одного з таких феноменів – Український католицький університет. І маю дотичність до іншого – Києво-Могилянська академія. Це малі спільноти, які мріють про те, щоб бути так званими liberal arts colleges чи liberal arts universities.

Я менше говоритиму про політехнічні інститути. Мені здається, що наші політехнічні інститути дуже успішно трансформуються із машинобудування, з індустріальної ери, до підготовки власне працівників постіндустріальної ери – айтішників. Це можна говорити і про Львів, і про Київ, і про Харків, і про Дніпро, і, фактично, про Одесу. Процес пішов.

Ну і найважливіша річ, яка насправді болить, – це наші флагмани. Класичні університети, до яких ми можемо зарахувати Львівський Франка, Київський  Шевченка, Харківський Каразіна, Мечнікова в Одесі, Дніпровський Гончара. Ми всі знаємо, як проблематично їх трансформувати у дослідницькі університети західного типу.

Нещодавно було оголошено, що є позика – Світовий банк фінансуватиме трансформацію української вищої освіти на суму 200 мільйонів доларів. І один із елементів – це масове об’єднання закладів. Маємо розуміти: цього масового об’єднання, я перепрошую, не буде. Я, як людина, яка була радником трьох міністрів освіти (не сьогоднішнього), можу сказати, що «крутиться» на проспекті Перемоги, 10, в Києві, у Міністерстві освіти. Як тільки згадаєш про об’єднання – упродовж семи хвилин розмови тобі хтось так чи інакше згадає Суми. Для тих, хто ще не пам’ятає, майже 20 років тому була перша спроба в Сумах об’єднати університети. Вона перетворилася на таку собі «революцію на траві» – студенти почали виставляти намети, почали йти маршем на Київ. І це в інституційній пам’яті залишилося.

Об’єднання університетів – це величезна проблема. Спеціалізованих закладів, мабуть, стане менше. Але навряд чи всі педагогічні і аграрні стануть класичними університетами.

Є питання, що буде відбуватися з цими спеціалізованими закладами. В Одесі поруч стоять два морські інститути. Один – морська академія, інший – морський університет. Ми розуміємо, що ці речі логічно об’єднувати. Але це точно не може йти з Києва. Мусить бути локальна ініціатива.

Із часом ці спеціалізовані заклади можуть стати закладами вищої професійної освіти. Дуже важливо, щоб вони знайшли свій зв’язок із роботодавцем. Є французька модель, шведська модель – вони, фактично, говорять про applied sciences або applied universities; ці університети підв’язуються під якусь конкретну галузь.

Але ми маємо розуміти, що це не університети. Це – інститути, заклади вищої фахової освіти. Проблема: що є університетами?

Дехто з присутніх, мабуть, читав Джона Генрі Ньюмана і знає дуже добре, що ідея університету, університетської спільноти, спільноти дослідників, викладачів, студентів виникла понад 100 років тому. Це має бути окрема автономна спільнота, яка має певну, я б навіть сказав, сакральність довкола себе. Але реальність наших університетів – вони, до великої міри, є місцем роботи. Вони не є спільнотами. Це місце, де люди відпрацьовують години, де студенти приходять для того, щоб відпрацювати пари, і, фактично, ціль є – отримати диплом.

Це величезна проблема, тому що насправді вища освіта – це формування світогляду. Це не обов’язково пов’язане з компетентностями.

Є новий виклик, який складається у зв’язку з проблемою ковіду. Якщо ми говоримо про університет як спільноту, то як формувати спільноту, коли люди одне одного не бачать? Думаю, всі за останній рік дуже чітко зрозуміли, що спільнота в zoom’і не формується. Коли ти дивишся на екран – ти не в спільноті. Спільнота потребує… Можливо, трошки вартувало б повчитися від релігійних ритуалів. Церква завжди говорить, що спільнота потребує фізичної близькості. Бо це важливо.

Як поєднати цей елемент із реальністю змішаної освіти? Це проблематично. Але я вважаю, що нам треба мислити. Тут питання в способі мислення. Я зараз скажу крамольну річ, насправді мене будуть пізніше в Національному агентстві дуже за це критикувати… Нам треба трошки відійти від концепту програми, де аудиторна частина, компетентності, результати навчання є центральною частиною, на яку ми орієнтуємося. І перейти до educational experience.

Educational experience включає набагато більше, ніж результати навчання, диплом, компетентності. Він включає в собі чотири роки (якщо ми говоримо бакалаврську світу) пережиття в спільноті, в якомусь середовищі – разом з менторами, разом з людьми, які формують університет.

Я трохи покритикую програму. Це дивно прозвучить (тому що основа акредитації в Національному агентстві – це програма), але я вважаю, що програма – це дуже перехідний період. Ми мали перейти від спеціальностей до програми для того, щоб владнати певні реформи у вищій освіті. Але тепер нам треба думати далі.

Освітня програма – це така собі труба. Або – як ще краще сказати? – складальна лінія. На бакалавраті вона складається з чотирьох підрозділів – це роки. Вони діляться на дисципліни. Є такий певний вхідний матеріал, який входить у трубу. Ті з вас, хто студенти, – це про вас. У трубі вхідний матеріал масують, дисциплінують, освітніми компонентами наливають щось в голови і перевіряють наприкінці, щоб з вух нічого не вилетіло, – це називається атестація. І наприкінці цього всього процесу у нас має вийти фахівець.

От така індустріальна концепція проходження програми. Вона класна за двох умов. Перша – якщо в нас є свідомі вступники, друга – якщо в нас є ринок праці за цією спеціальністю.

Хочу вас розчарувати: по-перше, ринок праці дуже часто дуже проблематичний. Ціль університету часто – це не підготувати до ринку праці. Я поки що не знайшов масових вакансій для філософів. Це не означає, що країні не треба філософів, – навпаки. Політолог – це рідкісна професія, і фізик. Але це не означає, що тих професій нам не треба. Це якраз і є основа університетської освіти, основа вищої освіти.

Ну а друга річ – це свідомий вступник. Поки у нас випускник школи заходить в університет, ще навіть часто не маючи 17 років, – ми не можемо мати свідомого вступника. Зараз є велика розмова: що робити з цими неповнолітніми студентами? А вони мають потрапляти в гуртожитки… Щоб ви розуміли, згідно з українським законодавством, за них відповідає ректор. Якщо вони поб’ються, вибачте, нап’ються, щось з ними станеться…

Нам потрібна щонайменше 12-річна школа. І нам також потрібен свідоміший вступник. А це означає, що, можливо, вибір професії має відбуватися дещо пізніше.

Я вважаю, що концепт бакалаврської програми, яка починається в 17 років і закінчується в 21, а потім із цього нібито виходить фахівець, – є неправильним. Чому? Бо бакалаврат – це не є місце підготовки до професії. Бакалаврат – це місце формування світогляду.

Цю тезу підтримує перша жінка-президент Гарвардського університету Дрю Гіллін Фауст, яка каже: університетська освіта має допомогти студентам отримати ті навички, які їм будуть потрібні для шостої роботи, не для першої.

 

Читайте також: Освіта майбутнього. Якими мають бути університети?

 

Отже, ми говоримо про світоглядні речі радше, ніж про навички, компетентності, програмні результати навчання.

Тоді є питання: а де маємо готувати до професії? Магістерка. У нас величезна проблема – в Україні ми дивимося на магістерку як на 5-6 курс. Я всім студентам це говорю: якщо ви закінчили бакалаврат, я вас дуже прошу, ідіть в інший університет на магістерку. Не лишайтесь в тому самому, хоч би він був найкращим університетом. Ідіть візьміть собі два роки, півтора року – подивіться, як виглядає інший світ на магістерці.

Магістерки в нас мають з’явитися дуже різні. У нас мають бути наукові магістерки, які пов’язані з аспірантурою, у нас мають бути професійні магістерки для того, щоб підготувати людину до професії. А такі, як у бізнес-школах, – дуже часто і для 30 років, 40 років. Нема причини, чому людина не має мати по 4-5 магістерок за життя.

Але повертаюся все-таки до бакалавра. Річ, яка мене, чесно кажучи, дуже сильно болить – це те, що нам поки що не вдалося в Україні створити реального liberal arts.

Американський досвід маленьких коледжів – це спільноти, які формують так звані soft skills, коли людина виходить із трьохрічного чи чотирьохрічного навчання у 21-22 роки, не маючи професії, але маючи змогу сказати: «Я – людина. Я людина, яка готова розвиватися впродовж життя». Це не означає, що я готовий ставати за станок, або за креслення, або за комп’ютер – цього мені ще треба буде вчитися. Але: «Я – людина».

Це частина парадигми, що називається education experience. Зробити це лише завдяки якісній аудиторії неможливо. Ми можемо мати геніальних професорів, геніальних викладачів – класні люди, нобелівські лауреати будуть викладати нашим бакалаврам. Але коли вони виходять за межі аудиторії, їхній світогляд формується там також. І це частина того, що має забезпечити якраз університет.

Слово «університет» походить від «об’єднання», «єдине» – єдина спільнота, єдині цінності тощо. Тут надзвичайно важливими є, по-перше, вільна лекційна траєкторія і менторство. Це те, чого ми, на жаль, ще в Україні не почали. Дуже надіюся, що це вдасться у менших університетах – тих, які вважаємо трошки експериментальними в Україні. В УКУ, в Могилянці, певною мірою це можна сказати про Острозьку академію, про Чорноморський університет імені Петра Могили в Миколаєві.

Надіюсь, що наступного року вдасться на такому експериментальному рівні запровадити в Україні програми вищої освіти молодшого бакалавра. Це дуже інноваційна штука, в Україні ми ще про це не говорили.

В українському законодавстві передбачена дворічна програма вищої освіти, 1-2 курс, вона передбачена як така, котра може бути не за спеціальністю. Вона може бути галузевою або навіть міжгалузевою. Що це означає? Що дитина, яка закінчує в 17 років школу, не мусить одразу обирати, чи вона буде соціологом, чи політологом, чи вона буде фізиком, чи вона буде хіміком, чи вона буде біологом, чи буде інженером, чи вона буде культурологом. Вона не мусить іти на спеціальність – вона йде дуже часто на дворічну міжгалузеву програму. І ті курси, які вона прослухала за тих два роки, їй можуть бути зараховані, коли вона вступає на третій рік за спеціальністю. Це як в Америці – та ідея, що на третьому році я обираю major.

З вересня 2022 року ми плануємо запустити деякі такі експериментальні програми з природничої галузі, соціально-економічної галузі, можливо, культурно-гуманітарної галузі. Студенти, які їх закінчують, отримують диплом. Далі вони можуть продовжити, вступити на третій курс. Можливо, для цього доведеться здати якусь там маленьку академрізницю. От така концепція.

Мені здається, це є та річ, яка нам дозволить зробити реальну освіту liberal arts. Це та річ, яку ми можемо зробити в малих університетах.

Є певний виклик длявеликих університетів. Я називаю його викликом величі.

Великі університети стоять перед викликом поєднання спільноти. Вона необхідна для справді якісного бакалаврату. Ці університети прагнуть до того, щоб бути дослідницькими. І скільки би мене не переконували, що можна, наприклад, з Могилянки зробити дослідницький університет, – не погоджуюсь. Це було б надзвичайно важко, тому що 5000 студентів, тому що мало викладачів. Але якщо я йдеться про 40-50 тисяч студентів, про 1500-2000 науково-педагогічних працівників, от тоді вже можна говорити про якийсь дослідницький потенціал.

Як це зробити таким чином, щоб мати і спільноту, і водночас… Розумієте, спільнота – це не масштаби, спільнота – це маленьке. Покажу два приклади –Кембридж і Оксфорд. Ця система поєднує маленькі коледжі та маленьку спільноту на бакалавраті із потенціалом величезного університету. І якщо б у мене була порада до керівників великих університетів, то я б порадив дуже ретельно розглянути можливості якщо не дублювання (тому що ніколи сліпо не перебереш), але вивчення цієї спадщини Англії. Так, вона дорога. Так, вона ресурсоємка. Це важко. Але ідея в тому, що маленькі групи, менторство на бакалавраті, лекційні аудиторії (які дуже часто навіть не аудиторії, бо в майбутньому вони будуть онлайн, лекції читатимуться для 2-3 тисяч студентів). Але надзвичайно важливо, щоб ми мали цей елемент офлайн. Наприклад, через дискусійні аудиторії, де студенти вчаться одне від одного. Дискусійна аудиторія – це обмін досвідом,  це якраз та спільнота, яка формує світогляд. Я люблю лекційну аудиторію – але я розумію, що це вчорашній день.

Наостанок розкажу ще два штрихи. Один, який належить до дуальної освіти. Другий – буде трошки про науку.

Перший штрих про дуальну освіту. Якщо ми маємо дуже спеціалізовану, надзвичайно спеціалізовану дуальну освіту, то можемо сказати, що ця програма існує задля, фактично, одного-двох роботодавців. Це не є ефективний спосіб розвивати дуальну освіту. Причина – цей роботодавець наповнить свої потреби у кадрах і програма перестане мати свою причину існування років через два, три, чотири, ну, максимум п’ять. Це не спосіб розвивати дуальну освіту.

Хочу передати вам власний досвід із Університету Ватерлоо в Канаді, в якому я колись вчився. Це той університет, який, як вважається, розвинув одну з найефективніших у світі систем дуальної освіти. Про що йдеться? Ми працюємо не з однією компанією, навіть не з двома – а з кластером. Наприклад, дуальна освіта доречна у випадку із львівським IT-кластером, харківським IT-кластером, де є множина компаній, які будуть конкурувати між собою за цих навіть не випускників, а студентів, ще поки вони вчаться.

Положення про дуальну освіту прийняли кілька років тому. Але ідея якось не злетіла. Чому не злетіла? Ми як освітяни переважно дивимося на роботодавця як на джерело грошей. А роботодавці дивляться на освіту з очікуванням: ви маєте нам підготувати людину, яка готова стати за роботу зразу, і бажано за бюджетні кошти. Так ми дуальної освіти не побудуємо.

Для побудови дуальної освіти нам потрібен кластер – декілька компаній, бажано, багато компаній. І ми будемо мати між освітньою стороною і кластером певну комунікацію: як ми хочемо формувати програму, які там мають бути знання, які мають бути компетентності? Це надзвичайно важливий елемент Університету Ватерлоо. Університет каже напряму роботодавцю: ми практичної освіти не даємо, це – ваша відповідальність, практику даєте ви, ми – даємо теорію. Не очікуйте, що університет надасть сучасну практику. Практика занадто швидко змінюється для того, щоб університет її надавав.

Ну і має бути певна вимогливість. Університет Ватерлоо – це п’ятирічна бакалаврська програма. Студенти весь час або вчаться, або працюють, у них канікул майже нема. Вони закінчують навчальний семестр – йдуть до роботи. Чотири місяці роботи, чотири місяці – навчальний семестр. І за тих п’ять років вони мають пропрацювати не менш ніж у трьох компаніях. Вони не можуть весь час працювати у тій самій компанії. У такій системі освіта зберігає свою автономію і роботодавець зберігає свою автономію.

Якщо ви очікували від мене, що я сьогодні скажу: от, вища освіта буде такою і такою – я вас розчарую. Ми говоримо про певне різноманіття, яке склалося еволюційно таким чином, що заклади пішли в різні сторони – хтось став більш спеціалізованим, хтось претендує на дослідницький статус, хтось є маленькою спільнотою, хтось далі займається приватним бізнесом, який називається «вища освіта». Ми будемо мати певне різноманіття, і це різноманіття даватиме нам певну напругу між двома полюсами – полюсом кваліфікації і полюсом світогляду. Насправді це, швидше, не дихотомія, а певна градація.

Ми можемо говорити про профільні академії, у яких значну частину займатиме онлайн-навчання – за моделлю Open University, котрий існує в Англії. Люди будуть приходити конкретно по кваліфікацію в якійсь конкретній спеціальності, навіть спеціалізації. Це кваліфікаційний центр, можна сказати. І ми будемо бачити профільні академії чи профільні інститути.

Наступним буде заклад професійної вищої освіти, в якому ми зможемо говорити про змішане навчання. Підготовка до ринку праці, корпоративні навчальні центри (у яких, знову ж таки, буде певний онлайн).

Дуальна освіта, в якій будуть кластери роботодавців, при якій ми зможемо говорити про дослідницькі інституції, автономні гіганти.

І виховні університети, які базуються на якійсь маленькій спільноті.

Чому це важливо – зробити певну градацію? Ця градація гарно накладається на те, що ми називаємо таксономією Блума. Що далі ми йдемо до світоглядної освіти, то ближче ми підходимо до спільноти. То вище ми виходимо на рівень таксономії Блума.

Ми меншою мірою готуємо людину, яка може розуміти чи застосувати якусь конкретику за спеціальністю, а більшою мірою готуємо творчість, готуємо людину, яка зможе робити певні оцінювання. Маючи ці навички, значно легше набратися практичних. Тому я все-таки є прихильником ідеї спільнот. Утім, ми маємо розуміти, що це не для всіх, і не кожна інституція буде перетворюватися на УКУ чи Могилянку.

Треба відповісти на запитання, що робити з наукою. Я над цим питанням замислююся. Але замислююся радше як викладач, як людина, яка трошки займається реформою аспірантури.

Є дуже класна книжечка Дональда Стоукза, який говорить про квадранти науки. Про що йдеться? Ми можемо зробити певну розтяжку: в одну сторону – ми будемо говорити про наголос на розкритті, на фундаментальній науці, в інший бік – ми можемо говорити про практичні наукові дослідження.

Як називає Стоукз, фундаментальна наука – це Нільс Бор. Його ідея була – давайте зробимо модель атома. Навіщо це? Ну бо цікаво. Подібне можна говорити про Менделєєва. Навіщо робити табличку? Бо треба. Можна казати і про Сковороду. Взагалі, філософи – це люди, які дуже часто не думають про практичне застосування. Просто світ є цікавий, і його треба описати.

Інший квадрант – це є квандрат Едісона. В українській історії ми можемо говорити, наприклад, про Антонова, про Амосова. Про людей, які в той чи інший спосіб говорять про дуже практичні речі. Вони роблять дослідження, вони здійснюють інноваційні розробки – але вони націлені на дуже практичне застосування.

Стоукз говорить про те, що є ще квадрант Пастера. Нагадаю, це людина, яка робила в біології відкриття для того, щоб конкретно проводити вакцинації різного роду. Йдеться про концепт фундаментального дослідження, практична мета якого розуміється ще зі самого початку.

 

Читайте також: “Ризик – частина свободи”, – думки Ірини Старовойт

 

Я згадував про Аризонський університет. Цей університет дуже чітко говорить, що він фінансує саме квадрант Пастера. А що ми фінансуємо в наших університетах? На жаль, так звану «другу половину дня» і «мурзилки», які і не фундаментально важливі, і не практично важливі.

Наш величезний виклик – посунутися в той квадрант, який буде і практично важливим, і фундаментальним. Я не буду стверджувати, що знаю, як це робити. Це потребує інституційної, структурної трансформації з багатьма різними аспектами у великих університетах, у яких треба буде приймати важкі політичні рішення. Очевидно, мусить відбутися ще певна базова зміна, щоб такі рішення могли прийматися, – фінансова автономія.

Останнє, на що хочу звернути увагу, – це навчання через дослідження. Проривні інновації переважно походять не від людей, які вже є заслуженими, чи нобелівськими, чи якимись іншими лауреатами. Ці відкриття роблять люди, які є аспірантами. Навчання через дослідження. Вже пізніше і далі в кар’єрі піде: оформлення, написання книжок і статей. Але основний двигун прогресу в науці – це молода людина-аспірант. І я дуже гордий, що ми пройшли шлях провадження структурованих аспірантських програм.

Ну і великим викликом, на мою думку, для нас буде якось інтегрувати ці програми з системою Академії наук. Тому що досвід, наприклад, Франції показує, що докторська школа чи докторська програма може сформуватися, тільки коли є університетська співпраця з науковою академією. Спільні програми – це наступний етап, і надзвичайно важливий, для того, щоб ми перейшли на якісні рейки реальної зміни.

У нас мають з’явитися унікальні автономні і самодостатні осередки знань. Насправді немає якоїсь єдиної моделі, навіть немає декількох моделей університетів чи закладів. Говоримо про те, що в майбутньому кожен заклад буде унікальним. Хтось більше тяжітиме до роботодавців, до підготовки для професії. Хтось буде тяжіти до іншого – казатиме, нам професій не треба, нам треба люди. Хтось буде говорити, що ми знаходимо спільну мову через дуальну освіту, через баланс між онлайн і офлайн.

Кожен заклад, кожен осередок мають знайти свою унікальність. Тоді ми дійсно зможемо говорити про fitness for purpose. Далі ми можемо об’єднуватися в мережі на підставі проектів, і це дуже важливо. Це буде по-різному. Але все буде добре.

Джерело: Збруч