Як коронавірус змінив освіту і чого ми навчилися за рік?

Через рік після початку карантину стало очевидним, що хаос, який панував у освіті минулої весни, на жаль, у більшості процесів зберігся на тому ж рівні. Не можна вважати онлайн-навчання панацеєю, так само як не можна вдавати, що його немає і ми повернемося до попереднього стану. І викладачі, і студенти, уже багато навчилися та здобули, тож «нормального» формату, імовірно, ми більше не побачимо. Думки Софії Опацької, проректорки Українського католицького університету для НВ.

 

Що дуже постраждало в освіті за рік карантину?

Перш за все, комунікація. Багатьом вчителям та викладачам не вдалося налагодити єдиного шляху комунікації з учнями і студентами. Часто в межах однієї інституції застосовують дуже багато різних засобів комунікації, і це дезорієнтує. Мене ця проблема, як викладачку в УКУ також не оминула. Ми пробували різні варіанти онлайн-платформ для проведення пар: із Zoom переходили на Teams, потім поверталися назад, бо нам забракло деяких опцій. Як викладачка, я навіть не знаю як виглядають усі мої студенти і десь третину групи не ідентифікую взагалі, бо деякі приходять в аудиторію, декотрі включаються через онлайн, інші беруть участь у заняттях асинхронно. Ми створили для наших студентів можливість самим обирати максимально зручний та безпечний формат навчання, і такий підхід себе виправдав цього року, однак все одно є ось такі втрати у взаємодії.

Не менше постраждали наші соціальні зв’язки. Те, що учні та студенти втрачають соціальні навички стало глобальною проблемою. На конференції, присвяченій цілісному розвитку людини у цифрову епоху, соціологи з університету Нотр-Дам (США), які працюють з темою соціальних мереж, озвучили такі дані: людина у віці 25 років і старше впродовж дня повинна мати приблизно 8 наповнених сенсом контактів з іншими людьми. Для молодих людей у віці між 18 та 25 років — щодня це контакти із 21 людиною. Саме тому пандемія така небезпечна, особливо для молоді, з точки зору ментального здоров’я, бо молодь природно потребує великої кількості щоденних зв’язків з іншими людьми. Де їх взяти у закритому просторі і постійному онлайні впродовж дня?

 

Що вдалося?

В УКУ, наприклад, нам вдалося запустити гібридний (змішаний) формат навчання, коли і студент, і викладач може обирати як йому вчитися/вчити: чи в онлайні, чи в аудиторії. З серпня студенти УКУ почергово у малих групах вчилися в аудиторіях, в той час як інша частина синхронно чи асинхронно слухала лекції в онлайні.

У нас також повноцінно з дотримання усіх карантинних норм функціонує кампус та студентський колегіум (місце для життя та духовної формації студентів). На жаль, в Україні серед першокурсників інших вишів сформувалася велика група молодих людей, які були в університеті лише у момент подачі документів. Тобто, якщо вони з інших міст, то навіть не бачили як виглядає навчальна аудиторія у їхньому ЗВО. Формально вони вчаться, але не отримують елементарних атрибутів університету.

У багатьох країнах схожа ситуація, коли першокурсники цього року не потрапили у свій університет, але якщо у США та Європі видно світло у кінці тунелю, бо там відбувається вакцинація і вони вже готуються до часткового чи повноцінного відкриття кампусів, то в Україні плану повернення студентів на кампус, а учнів до школи — немає. Деякі українські школи вже оголосили, що восени планують знову організувати навчальний процес таким чином, що учні частину часу проводять у класі, а решта — онлайн, що часто означає просто скинути дітям завдання на «вайбер».

Мушу зазначити, що гібридний формат — це виклик, і не лише для студента, а й для викладача. Адже тепер підготовка до пари займає набагато більше часу. Знову ж таки повернуся до власного досвіду викладання: треба суттєво швидше прийти на пару, підключитися для тих, хто буде в онлайні, не забути включити запис заняття, виставити камеру так, аби ті, хто в онлайні, бачили і дошку, і викладача, добре чули, що відбувається у аудиторії. До того ж, ніколи до кінця, не знаєш, а скільки студентів таки фізично прийде на пару.

Налагодити процес паралельного викладання непросто, але ця навичка, як і будь-яка інша, відпрацьовується. Тому гнучкість у професії вчителя та викладача зараз є однією із головних.

Софія Опацька

Пригадую як на початку пандемії, ми з управлінською командою УКУ проводили безліч нарад, різали бюджети, все переплановували. Це було виснажливо, але з перспективи року, розумієш наскільки критично було ухвалити ці швидкі рішення. Водночас, у травні 2020 ми розуміли, що у довгій перспективі маємо будувати план як організувати безпечне повернення людей на кампус у освітнє середовище, і нам це вдалося!

 

Який наступний крок?

На базовому рівні за цей рік ми багато навчилися, але треба робити наступний крок. Залишається відкритим питання — що означає для всієї освіти те, що елемент гібридності буде залишатися і надалі?

Фактично, ми досі маємо два табори: одні кажуть про повний перехід в онлайн (і є багато прикладів як ця ніша швидко наповнюється новими освітніми послугами), інші ж чекають повернення до нормального стану. Завдання для усіх освітян — поєднати обидва підходи і взяти найкраще з обидвох.

На мою думку, концепція університету могла б бути такою, коли саме студенти 1−2 курсів максимально перебувають на кампусі і отримують оті «соціальні плюси» перебування у спільноті (суспільно орієнтоване навчання, програма духовної формації, життя у Колегіумі, інтеграцію, спілкування тощо). Тоді як на 3−4 курсі, коли студенти починають тяжіти до роботи, вони отримують можливість вчитися більше в онлайні за індивідуальним графіком. Але хочу застерегти від надмірного поспіху тих молодих людей, яким на 3−4-му курсі не терпиться піти на роботу на повну зайнятість. Бо якщо університет справді вимогливий і дбає про якість освіти, то поєднувати бакалаврат з повноцінною роботою — нереально. Десь ви точно втратите і, скоріше за все, це будуть прогалини у освіті, до яких вам рано чи пізно доведеться повернутися. Час навчання — золотий, тож варто його використати саме з фокусом на освіту, яку корисно підсилювати практикою, але не на повну зайнятість.

За цей рік ми також побачили, що студенти не можуть просто вчитися онлайн з дому, вони потребують місць для навчання, зустрічей, і навіть ті, які живуть у Львові, приходять на кампус УКУ, у бібліотеку Центру Шептицького, аби повчитися.

Тож створення простору, повноцінної екосистеми для навчання стає у рази важливіше, ніж будь-коли. Якщо такого простору немає, то студентові, учневі стає складніше вчитися, взаємодіяти, і ймовірність проблем із фізичним та ментальним здоров’ям зростає.

В умовах соціальної ізоляції, університетам слід думати не про те як повернути 150 людей в аудиторію, а як запровадити індивідуальний підхід роботи зі студентом: консультації, навчання, тьюторство, менторство. Адже роль викладача у сучасних реаліях суттєво трансформувалася — ти не просто передаєш знання, а часто стаєш для студента порадником, наставником.

В онлайні криється ще одна небезпека, коли університети стають «продакшн студією» із виробництва контенту. Якраз контенту тепер є дуже багато, тож викладачеві важливіше, аби цей контент був підкріплений процесом взаємодії зі студентом.

 

Читайте також: Три виміри універсальності університету – думки Олексія Молчановського

 

Чи стала більшою цінність людського життя в Україні?

На одній із дискусій у Club House, засновниця One Philosophy Group Наталія Попович поставила дуже цікаве питання — чи через пандемію людське життя в Україні стало більш цінним? Як мені видається, це ключове питання останнього року, але на жаль, відповідь — ні. Бо якщо ми починаємо думати категоріями цінностями людського життя, то першочерговими мають бути зміни у медицині та освіті, оскільки це ті галузі, які допомагають людському життю перш за все. А всі інші зовнішні атрибути на них накладаються. Минув рік, а позитивних змін не відбулося, радше навпаки.

Це стосується не лише державного сектору, а й бізнесу. Експертка з комунікацій Ярина Ключковська влучно під час тої ж таки дискусії зазначила, що коронавірусом ми виправдовуємо багато речей, на які не хочемо звертати увагу — екологія, стратегічне планування мовби відійшли на задній план. А насправді ці речі важливі.

Якби ми рік тому думали не тільки про те як пережити наступний день чи тиждень, а як загалом працювати у новій системі координат, то сьогоднішні рішення і на рівні держави, і на рівні організацій були б суттєво системнішими. Якби на початку карантину ми поставили собі за завдання планувати роботу у нових реаліях хоча б на 12 місяців вперед, то можливо, шкільне навчання зараз не виглядало як 15 задач з математики у вайбері, які дитина має вирішити з батьками, що мусять працювати.

Ми свої уроки з COVID-19 досі не зробили. І якщо бізнесу сяк-так вдалося пристосуватися (звісно, вижили далеко не всі), то державні інституції та державні лідери, як видається, нічому не навчилися. Омріяний перехід від цінностей виживання до цінностей самореалізації, до якого ми як суспільство так довго ішли, не відбувся, ми знову відкотилися до виживання. Тому завдання № 1 — почати думати в довгу, бо ми вже ніколи не будемо такі як до COVID-19.

Джерело: НВ
Menu

Як коронавірус змінив освіту і чого ми навчилися за рік?

Через рік після початку карантину стало очевидним, що хаос, який панував у освіті минулої весни, на жаль, у більшості процесів зберігся на тому ж рівні. Не можна вважати онлайн-навчання панацеєю, так само як не можна вдавати, що його немає і ми повернемося до попереднього стану. І викладачі, і студенти, уже багато навчилися та здобули, тож «нормального» формату, імовірно, ми більше не побачимо. Думки Софії Опацької, проректорки Українського католицького університету для НВ.

 

Що дуже постраждало в освіті за рік карантину?

Перш за все, комунікація. Багатьом вчителям та викладачам не вдалося налагодити єдиного шляху комунікації з учнями і студентами. Часто в межах однієї інституції застосовують дуже багато різних засобів комунікації, і це дезорієнтує. Мене ця проблема, як викладачку в УКУ також не оминула. Ми пробували різні варіанти онлайн-платформ для проведення пар: із Zoom переходили на Teams, потім поверталися назад, бо нам забракло деяких опцій. Як викладачка, я навіть не знаю як виглядають усі мої студенти і десь третину групи не ідентифікую взагалі, бо деякі приходять в аудиторію, декотрі включаються через онлайн, інші беруть участь у заняттях асинхронно. Ми створили для наших студентів можливість самим обирати максимально зручний та безпечний формат навчання, і такий підхід себе виправдав цього року, однак все одно є ось такі втрати у взаємодії.

Не менше постраждали наші соціальні зв’язки. Те, що учні та студенти втрачають соціальні навички стало глобальною проблемою. На конференції, присвяченій цілісному розвитку людини у цифрову епоху, соціологи з університету Нотр-Дам (США), які працюють з темою соціальних мереж, озвучили такі дані: людина у віці 25 років і старше впродовж дня повинна мати приблизно 8 наповнених сенсом контактів з іншими людьми. Для молодих людей у віці між 18 та 25 років — щодня це контакти із 21 людиною. Саме тому пандемія така небезпечна, особливо для молоді, з точки зору ментального здоров’я, бо молодь природно потребує великої кількості щоденних зв’язків з іншими людьми. Де їх взяти у закритому просторі і постійному онлайні впродовж дня?

 

Що вдалося?

В УКУ, наприклад, нам вдалося запустити гібридний (змішаний) формат навчання, коли і студент, і викладач може обирати як йому вчитися/вчити: чи в онлайні, чи в аудиторії. З серпня студенти УКУ почергово у малих групах вчилися в аудиторіях, в той час як інша частина синхронно чи асинхронно слухала лекції в онлайні.

У нас також повноцінно з дотримання усіх карантинних норм функціонує кампус та студентський колегіум (місце для життя та духовної формації студентів). На жаль, в Україні серед першокурсників інших вишів сформувалася велика група молодих людей, які були в університеті лише у момент подачі документів. Тобто, якщо вони з інших міст, то навіть не бачили як виглядає навчальна аудиторія у їхньому ЗВО. Формально вони вчаться, але не отримують елементарних атрибутів університету.

У багатьох країнах схожа ситуація, коли першокурсники цього року не потрапили у свій університет, але якщо у США та Європі видно світло у кінці тунелю, бо там відбувається вакцинація і вони вже готуються до часткового чи повноцінного відкриття кампусів, то в Україні плану повернення студентів на кампус, а учнів до школи — немає. Деякі українські школи вже оголосили, що восени планують знову організувати навчальний процес таким чином, що учні частину часу проводять у класі, а решта — онлайн, що часто означає просто скинути дітям завдання на «вайбер».

Мушу зазначити, що гібридний формат — це виклик, і не лише для студента, а й для викладача. Адже тепер підготовка до пари займає набагато більше часу. Знову ж таки повернуся до власного досвіду викладання: треба суттєво швидше прийти на пару, підключитися для тих, хто буде в онлайні, не забути включити запис заняття, виставити камеру так, аби ті, хто в онлайні, бачили і дошку, і викладача, добре чули, що відбувається у аудиторії. До того ж, ніколи до кінця, не знаєш, а скільки студентів таки фізично прийде на пару.

Налагодити процес паралельного викладання непросто, але ця навичка, як і будь-яка інша, відпрацьовується. Тому гнучкість у професії вчителя та викладача зараз є однією із головних.

Софія Опацька

Пригадую як на початку пандемії, ми з управлінською командою УКУ проводили безліч нарад, різали бюджети, все переплановували. Це було виснажливо, але з перспективи року, розумієш наскільки критично було ухвалити ці швидкі рішення. Водночас, у травні 2020 ми розуміли, що у довгій перспективі маємо будувати план як організувати безпечне повернення людей на кампус у освітнє середовище, і нам це вдалося!

 

Який наступний крок?

На базовому рівні за цей рік ми багато навчилися, але треба робити наступний крок. Залишається відкритим питання — що означає для всієї освіти те, що елемент гібридності буде залишатися і надалі?

Фактично, ми досі маємо два табори: одні кажуть про повний перехід в онлайн (і є багато прикладів як ця ніша швидко наповнюється новими освітніми послугами), інші ж чекають повернення до нормального стану. Завдання для усіх освітян — поєднати обидва підходи і взяти найкраще з обидвох.

На мою думку, концепція університету могла б бути такою, коли саме студенти 1−2 курсів максимально перебувають на кампусі і отримують оті «соціальні плюси» перебування у спільноті (суспільно орієнтоване навчання, програма духовної формації, життя у Колегіумі, інтеграцію, спілкування тощо). Тоді як на 3−4 курсі, коли студенти починають тяжіти до роботи, вони отримують можливість вчитися більше в онлайні за індивідуальним графіком. Але хочу застерегти від надмірного поспіху тих молодих людей, яким на 3−4-му курсі не терпиться піти на роботу на повну зайнятість. Бо якщо університет справді вимогливий і дбає про якість освіти, то поєднувати бакалаврат з повноцінною роботою — нереально. Десь ви точно втратите і, скоріше за все, це будуть прогалини у освіті, до яких вам рано чи пізно доведеться повернутися. Час навчання — золотий, тож варто його використати саме з фокусом на освіту, яку корисно підсилювати практикою, але не на повну зайнятість.

За цей рік ми також побачили, що студенти не можуть просто вчитися онлайн з дому, вони потребують місць для навчання, зустрічей, і навіть ті, які живуть у Львові, приходять на кампус УКУ, у бібліотеку Центру Шептицького, аби повчитися.

Тож створення простору, повноцінної екосистеми для навчання стає у рази важливіше, ніж будь-коли. Якщо такого простору немає, то студентові, учневі стає складніше вчитися, взаємодіяти, і ймовірність проблем із фізичним та ментальним здоров’ям зростає.

В умовах соціальної ізоляції, університетам слід думати не про те як повернути 150 людей в аудиторію, а як запровадити індивідуальний підхід роботи зі студентом: консультації, навчання, тьюторство, менторство. Адже роль викладача у сучасних реаліях суттєво трансформувалася — ти не просто передаєш знання, а часто стаєш для студента порадником, наставником.

В онлайні криється ще одна небезпека, коли університети стають «продакшн студією» із виробництва контенту. Якраз контенту тепер є дуже багато, тож викладачеві важливіше, аби цей контент був підкріплений процесом взаємодії зі студентом.

 

Читайте також: Три виміри універсальності університету – думки Олексія Молчановського

 

Чи стала більшою цінність людського життя в Україні?

На одній із дискусій у Club House, засновниця One Philosophy Group Наталія Попович поставила дуже цікаве питання — чи через пандемію людське життя в Україні стало більш цінним? Як мені видається, це ключове питання останнього року, але на жаль, відповідь — ні. Бо якщо ми починаємо думати категоріями цінностями людського життя, то першочерговими мають бути зміни у медицині та освіті, оскільки це ті галузі, які допомагають людському життю перш за все. А всі інші зовнішні атрибути на них накладаються. Минув рік, а позитивних змін не відбулося, радше навпаки.

Це стосується не лише державного сектору, а й бізнесу. Експертка з комунікацій Ярина Ключковська влучно під час тої ж таки дискусії зазначила, що коронавірусом ми виправдовуємо багато речей, на які не хочемо звертати увагу — екологія, стратегічне планування мовби відійшли на задній план. А насправді ці речі важливі.

Якби ми рік тому думали не тільки про те як пережити наступний день чи тиждень, а як загалом працювати у новій системі координат, то сьогоднішні рішення і на рівні держави, і на рівні організацій були б суттєво системнішими. Якби на початку карантину ми поставили собі за завдання планувати роботу у нових реаліях хоча б на 12 місяців вперед, то можливо, шкільне навчання зараз не виглядало як 15 задач з математики у вайбері, які дитина має вирішити з батьками, що мусять працювати.

Ми свої уроки з COVID-19 досі не зробили. І якщо бізнесу сяк-так вдалося пристосуватися (звісно, вижили далеко не всі), то державні інституції та державні лідери, як видається, нічому не навчилися. Омріяний перехід від цінностей виживання до цінностей самореалізації, до якого ми як суспільство так довго ішли, не відбувся, ми знову відкотилися до виживання. Тому завдання № 1 — почати думати в довгу, бо ми вже ніколи не будемо такі як до COVID-19.

Джерело: НВ