Довіра в інституціях – чому ми не довіряємо і як це подолати?

  В Аналітичному центрі УКУ українські та закордонні дослідники обговорювали інституційну довіру. Про динаміки довіри до суду, освіти та електронного врядування в Україні та Східній Європі говорили експерти Андрій Бойко, Тарас Фініков, Олександр Климашин та Юлія Біденко. Модерувала розмову Валерія Корабльова.

Чи електронне врядування підвищує довіру та заохочує громадян до участі в прийнятті рішень? Чому попри позитивну динаміку, довіра до суду досі не дотягує до дореволюційних показників? Та як повернути довіру до державної освіти? Ми викладаємо найцікавіші тези з панельної дискусії “Інституційна довіра”, що відбулася в рамках науково-практичного семінару, організованого Міжнародною асоціацією гуманітаріїв та Аналітичним центром УКУ за підтримки Міжнародного фонду “Відродження”.

Недовіра ставить під сумнів інституційну та функціональну легітимність суду

Андрій Бойко, Член Вищої ради правосуддя, доктор юридичних наук та член дорадчої ради Школи права Українського католицького університету

Я хочу говорити про довіру до суду й чому вона важлива. Сподіваюся, у цій аудиторії всі свідомі того, що незалежний суд є основоположною ознакою демократичного суспільства, тією ознакою, без якої воно не може відбутися. Оскільки тільки незалежний суд є на вершині механізму, який утверджує верховенство права. І тільки суд може захищати громадян від свавілля, у тому числі — державного.

Я буду говорити про те, яке значення має довіра до суду. Значення величезне. Недовіра ставить під сумнів інституційну та функціональну легітимність суду. Ми маємо приклади навіть у нашій історії, коли недовіра суспільства була підставою для перезавантаження всієї судової системи. Як це перезавантаження відбулося — інше питання. Але довіра робить суд або вразливим — і тоді ми розуміємо, що державні органи мають можливість впливів та маніпуляцій, або незалежним — тоді він утверджує найважливіші цінності, пов’язані з верховенством права.

Андрій Бойко, семінар «Довіра, відповідальність і соціальна згуртованість у сучасній Україні…», Київський центр УКУ, 25 травня 2019 р.

   Коли ми говоримо про довіру до суду, необхідно розуміти, що вона формується в різних сферах та на різних рівнях: довіра суспільства — до суду, учасників судових процесів, професійного середовища,органів державної влади — до суду. Воно все базується на різних критеріях. Коли йдеться про суспільну довіру — суспільство звертає увагу на те, наскільки суд може гарантувати йому справедливий розгляд, те, що гарантує Європейська конвенція з прав людини у статті 6, та на доброчесність судді.

Ми розуміємо, що суддя має бути зразком доброчесної поведінки: не лише в професійному житті, а й у повсякденному. Коли суддю затримують п’яним за кермом — у громадян справедливо виникає запитання: а чи може він бути суддею в моїй справі, чи може він належно захистити мої порушені права? Якщо громадянин бачить, що сусід суддя має якісь великі статки, він сумнівається в його доброчестності — довіра похитається. Це основний критерій для визначення рівня суспільної довіри до суду.

Учасники судового процесу виходять з інших критеріїв: чи мали вони достатній доступ до суду, чи були вислуханими судом, чи була забезпечена рівність сторін, належно оцінили докази, які мали стосунок до справи і так далі. Учасники судового процесу можуть складати про суддю свою суб’єктивну думку, якщо їхні інтереси не були задоволеними в суді.

Професійне середовище в оцінці суду найперше  звертає увагу на компетентність: як він застосовує правові принципи, наскільки здатний сформулювати та дотримуватися коректної правової позиції, наскільки обґрунтованим є судове рішення. Це чисто професійний підхід, у якому є конкретні критерії.

Коли йдеться про органи державної влади, тут абсолютно інші мірила оцінки довіри. Але формування довіри в цих конкретних середовищах створює загальну довіру. Коли політики постійно розповідають про продажний суд, а люди з професійного кола починають демонструвати та доводити вади судового процесу — це також безумовно впливає на суспільну довіру.

У 2013–2014 стався обвал суспільної довіри в Україні до суду. Нижче 5 %  — це катастрофа, повна недовіра. Суспільство крізь медіа побачило прояви свавільності та залежності суддів. Тоді основним чинником була власне суспільна недовіра.

Сьогодні загальний рівень довіри зріс від 3–5 % до 16 %. Серед учасників процесу — збільшився до 37 %. У професійному середовищі ще більше — до 41 %. Утім, рівень суспільної довіри сьогодні є нижчим, ніж до Революції Гідності.

Чому нам не вдалося повернути цей рівень, хоча й відбулися серйозні процеси в реформуванні суду? Суспільство засумнівалося в тому, що ці процеси реформування були об’єктивними, вони не враховували побажання самого суспільства щодо зміни суду, а також викликали сумнів щодо політичного впливу на процес призначень суддівських крісел.

Недовіра в освіті: між бажанням змін і небажанням реформовуватись

Тарас Фініков, кандидат історичних наук, доцент, Президент Міжнародного фонду досліджень освітньої політики

Оскільки ми говоримо про інституційну довіру, я також порушуватиму питання інституційної довіри до освіти. Хочу зосередитися на двох сюжетах: показати контекст рівня довіри, який існує в різних ланках суспільства та які існують технології подолання недовіри, яка існує.

Почну з контексту: якщо глянути на ситуацію в освіті, то ми побачимо таку картину.

Країна переживає бум створення приватних дитячих садків — що фактично є яскравим проявом браку довіри до системи дошкільної освіти. Останні 4–5 років ми також спостерігаємо шквал створення неформальних, альтернативних шкіл — як на рівні середньої освіти, так і початковій. Це означає, що значна кількість батьків не бачать у державній пропозиції для себе можливостей дати своїм дітям таку освіту, яку б вони хотіли. У вищій освіті — дані коливаються, то зростаючи, то знижуючись, але від 4–5 % до 7 %-8 % випускників шкіл їдуть навчатися за кордон. Очевидно, це не є критичним показником, але вельми загрозливим сталим трендом.

Тарас Фініков, семінар «Довіра, відповідальність і соціальна згуртованість у сучасній Україні…», Київський центр УКУ, 25 травня 2019 р.

   Згідно з дослідженням, яке зробили в середині 2016 та яке вивчало, як спільнота української вищої школи сприймає спроби реформування: «У вищій освіті існує суцільна недовіра між усіма акторами цього процесу: студенти не довіряють викладачам, а викладачі — ще менше студентам. Менеджмент університету не довіряє викладачам, а викладачі дуже підозріло ставляться до менеджменту. Міністерство має великі сумніви в щирості намірів університетів, а університети, у свою чергу, не вірять у спроможність міністерства поважати їх право на їх інституціональну автономію». Це інтегральна оцінка стану справ.

Але я процитую ще кілька пасажів: «На фоні суцільного незадоволення, відсутнє консолідоване усвідомлення логіки та суті необхідних реформ. На фоні втоми й негативної оцінки чисельних квазі-реформ переважна більшість академічної спільноти не відчуває потреби у швидких та глибоких змінах. І вони не відчувають, що ці зміни мають походити з їхнього середовища».

Наведу абсолютно свіженький приклад. Учора я модерував семінар у Харкові. Його розпочав ректор вишу із почуттям певної гордості розповів, що він є найстарішим ректором в країні. Він працює на цій посаді сороковий рік. Що можна сказати про рівень довіри, якщо всіх людей, які працюють у цьому університеті, можна назвати вигодуваними цим ректором? І чи можна сподіватися, що навіть за високого рівня незадоволення, ці люди зможуть продемонструвати якийсь супротив?

Тобто, якщо говоримо про цей рівень — маємо ситуацію доволі високого несприйняття існуючої системи дій і понять. Ми бачимо практичне відторгнення більшою частиною університетської спільноти спроб провести якісь реформи.

Останні вибори ректорів показують, що людина, яка пропонує раціональну програму модернізації, збирає 20–25 %. Людина, яка обіцяє, що нічого не зміниться, тобто, всі залишаться на своїх позиціях — збирає 50–60 %. Це картинка відносин у середині спільноти.

Кожен із присутніх добре знає, як функціонує система продукції наукових звань та ступенів. І так само більшість присутніх розуміють, що значна частина членів вчених рад в українських вишах доволі добре розуміють вартість тих дисертаційних робіт, які їм подають на розгляд. Можливо, це з мого боку безтактно, але, крім як туфтою, ці роботи ніяк назвати не можна. Однак ці люди їх приймають.

Мене також напружує та обставина, що сьогодні вже є кілька — і я бачу, як їх щодалі більшає — вчених рад, члени яких ніколи не написали жодної дисертації. Їм їх писали інші люди. Тобто, ми маємо явище вчених рад, члени яких ніколи не були науковцями за визначенням, а були симулянтами.

Остання річ, про яку я хотів би сказати: про яку довіру ми можемо говорити, коли в академічному середовищі країни знівельоване саме поняття репутації? Людина, схоплена за руку як очевидний фальсифікатор, публічно доведена як плагіатор, за яку колектив пише всі наукові тести —і ці та багато інших прикладів, які показними та доведеними на очах у суспільства, не викликають у нього жодного осуду. Очевидно, людина, що приходить у це товариство, не відчуватиме жодної довіри до тих, хто складає ядро системи освіти.

Інструменти для побудови середовища довіри в освіті

Ми  з моїми колегами бачимо кілька інструментів та мікросценаріїв, за допомогою яких  можемо висловлювати спротив та щось змінювати. Перше — культивація, підтримка та сприяння створенню структур, у яких є інший рівень довіри. Як от ці школи, у яких батьки самі обирають викладачів, беруть участь у створенні програм та приймають рішення про звільнення вчителів, якщо ті їх не влаштовують. Друге — те, що зараз відбувається в системі, дає надію на створення якихось нових структур. Для вищої освіти — це Національне агентство із забезпечення якості вищої освіти та Національний науковий фонд. Перша структура має більш-менш чесно проводити все, що пов’язане з акредитацією та певною мірою — боротися з академічною недоброчесністю. Друга — повинна пильнувати, щоби наукові гранти отримували не ті, хто є директорами інститутів, а ті, хто презентували найякіснішу пропозицію.

Третє — створення штучних середовищ. Наприклад, існує якийсь проект, який об’єднує низку спільнот, і він формує систему взаємовідносин між учасниками спільнот. У нас існує україно-польський проект «Іноваційний університет і лідерство”.  У рамках цього проекту об’єднані 192 особи зі ста університетів України. Головна мета — ідентифікувати на третьому, четвертому чи п’ятому рівні реальних лідерів та носіїв цінностей, які ми підтримуємо, надихнути їх та дати їм якісь інструменти для втілення інновацій у своїх університетах. Ці люди комунікують, підтримують одне одного та ініціюють якісь нові спільноти. І все це — без трансакційних витрат.

Цими простими інструментами можна реагувати на той вельми печальний контекст освітнього процесу. Використання такого інструментарію є шансом, який дозволить не лише уповати і сподіватися на порятунок, а власними зусиллями мобілізувати всіх, хто потенційно до цього здатний.

Семінар «Довіра, відповідальність і соціальна згуртованість у сучасній Україні…», Київський центр УКУ, 25 травня 2019 р.

Люди не схильні довіряти тому, чого вони не розуміють

Олександр Климашин, аспірант Інституту соціології НАН Білорусії

Разделю на два тематических блока. В первом поделюсь мыслями по поводу доверия как такового. А второе — то, что непосредственно касается институционализации и темы, которую я изучаю.

В моём понимании, доверие, если его изучать как предмет, а не использовать как инструмент — это предмет социальной психологии. В каком-то смысле этот механизм врождён в человеке для ощущения безопасности. В принципе, если исходить из успешной личностной стратегии, если я когда-то что-то сделал и она привела меня к успеху, то я буду ней пользоваться и дальше. И наоборот. Если в этом разрезе касаться доверия к институциям и государству, то оно, вероятно, тоже связано с этим аспектом. Если должностное лицо не сделало ничего плохого, то мы ему доверяем. Но если узнали что-то плохое — доверия вже не будет.

Второй аспект связан с неизвестностью — люди, скорее, склонны не доверять тому, чего они не понимают. Они относятся к этому с опаской.

Социология использует доверие как операциональное понятие, как инструмент прогнозирования действий. Если я хочу принять решение, я должен понимать, на что мне опираться. Доверие нужно для работы с проблемами, но рассуждать об этом можно риторически — как о счастье.

Немного еще я хотел бы поговорить о доверии к институтам. У нас проводят ежегодные опросы по уровню доверия к государственным органам, но в нас есть своя специфика. Если вы понимаете, что такое белорусский режим, то все исследования нужно делить на открытые и закрытые.

Я занимаюсь темой защиты личности в эпоху интернет-технологий. И в этой связи интересно посмотреть, как эти процессы повлияли на институционализацию нашего общества. Интернет сделал общество открытым — сейчас человек напрямую может узнавать о принятии решений. Раньше такого механизма не было. Если касаться сферы образование — что скажет молодёжь? Зачем мне слушать преподавателя, если я на ютубе могу лекции послушать. И это не про недоверие к институтам, а про тенденцию к упразднению. Обществу больше не нужны посредники.

Молодые ученые-блогеры тоже больше не стремятся публиковаться в научных журналах. Научные журналы больше не верифицируют знание, вместо них — лайки.

Тем не менее, эти факторы не всегда будут работать. Когда мы проверяли, насколько люди доверяют новым технологиям, я предполагал, что уровень доверия будет высоким, но получилось, что только 47 %, в принципе, доверяют интернету и чувствуют себя защищенными. Примерно такие же проценты связаны с доверием к новым технологиям — они не всегда чувствуют себя комфортно, но не готовы отказаться.

Чи сприяє електронне врядування підвищенню довіри до державних інституцій?

Юлія Біденко, доцентка кафедри політології Харківського національного університету ім. Каразіна

Ми некритично ставимося до головних постулатів сучасної демократії, і через це також можемо потрапляти в тенета популізму й недовіри. Якщо взяти до уваги те підгрунтя, яке вважають важливим наші західні партнери, а також виокремити якісь індикатори успішності внутрішніх реформ, то підзвітність, відкритість і прозорість державних інституцій автоматично призводитимуть до підвищення довіри до них. Отож, якщо ми беремо період 2015–2018 років, то більшість реформ були націлені на те, щоби підвищити рівень прозорості й публічності цих органів. Головне питання для мене — чи призводить підняття відкритості і, зокрема, застосування механізмів електронного урядування, яке опинилося в центрі президентської програми, до збільшення довіри?

Юлія Біденко,  семінар «Довіра, відповідальність і соціальна згуртованість у сучасній Україні…», Київський центр УКУ, 25 травня 2019 р.

   Згідно з останнім рейтингом міжпарламентського союзу, ми бачимо, що, порівняно навіть із 2016 роком, парламентаризм зростає. Тобто, будь-які парламенти в будь-якій країні світу підвищують свою електронну прозорість і доступність для громадян.

Мені цікаво, скільки з присутніх людей є свідками революції в українському парламенті в цьому сенсі? Бо дуже цікавим є той факт, що українське електронне урядування є більш досконалим, ніж навіть у Бундестага, який самі німецькі парламентарі називають найбільш відкритим парламентом світу.

Отже, якщо ми ґрунтуємося на гіпотезі, що ми живемо в інформаційному суспільстві, і що доступність державних послуг засобами інтернету є маркером позитивних змін у державі на шляху до демократизації, то такі досягнення у сфері електронного урядування мали б призводити до збільшення рівня довіри до влади в суспільстві. Та якщо ми розсунемо рамки сприйняття й не будемо концентруватися лише на Україні, то помітимо, що між електронною прозорістю й довірою до влади немає кореляції. У Східній Європі довіра є приблизно такою самою протягом кількох років — і вона є невисокою, порівняно з країнами Західної Європи.

Дуже часто ми можемо почути тезу, що в Україні погані політичні партії, бо вони не відповідають класичним, а також призиви робити їх правильними, на європейський та американський зразок. Але ми бачимо, що по всьому світі, і в Європі зокрема — це дані Євробарометру — довіра до партій падає. Не підвищується ніде. Коливаючись біля 5 % — залежно від політичного циклу та дискурсивних практик, які впроваджуються.

Що ще впливає на довіру? Рейтинг сприйняття корупції — як люди її бачать та рівень ефективності влади, тобто, її здатність приймати рішення, які подобатимуться населенню. 

В Україні один із найвищих рейтингів у твердження, що «Про мене недостатньо піклуються. Мої урядовці працюють недостатньо й не в моїх інтересах». І порівняно з іншими країнами Східної Європи та Балтії — показники цього твердження дуже високі.

Для тих, хто аналізує, що трапилося з українською політичною системою останніх місяців, я раджу звернутися до опитувань, які передують електоральній кампанії. Якщо подивитися на серпневі опитування минулого року, то серед тогочасних шести відсотків виборців Зеленського були дві головних мотивації: те, що він є новим обличчям, і те, що він піклуватиметься про таких людей, як я. Які з цього можна зробити висновки?

Важливо розвивати доступність онлайн. І теза про державу в смартфоні є правильною. Але як науковці ми маємо бути свідомими, що це не панацея від недовіри. А довіра гуртується навколо інших показників, які, зрештою, наближають нас до популізму.

Досвід показує, що на початку кожна ініціатива та інституція має певний кредит довіри, який розсіюється із часом. Відтак, новій Верховній Раді, щоб утримувати довіру на певному рівні, доведеться так чи інакше мати справу з популізмом.

Тому краще розділяти реформи та публічну політику. І щоби вони впроваджувалися — робити це систематично.

Захід був проведений Аналітичним центром УКУ  у партнерстві з Міжнародною асоціацією гуманітаріїв за підтримки міжнародного фонду “Відродження”

Записала Катерина Глущенко

Меню

Довіра в інституціях - чому ми не довіряємо і як це подолати?

  В Аналітичному центрі УКУ українські та закордонні дослідники обговорювали інституційну довіру. Про динаміки довіри до суду, освіти та електронного врядування в Україні та Східній Європі говорили експерти Андрій Бойко, Тарас Фініков, Олександр Климашин та Юлія Біденко. Модерувала розмову Валерія Корабльова.

Чи електронне врядування підвищує довіру та заохочує громадян до участі в прийнятті рішень? Чому попри позитивну динаміку, довіра до суду досі не дотягує до дореволюційних показників? Та як повернути довіру до державної освіти? Ми викладаємо найцікавіші тези з панельної дискусії “Інституційна довіра”, що відбулася в рамках науково-практичного семінару, організованого Міжнародною асоціацією гуманітаріїв та Аналітичним центром УКУ за підтримки Міжнародного фонду “Відродження”.

Недовіра ставить під сумнів інституційну та функціональну легітимність суду

Андрій Бойко, Член Вищої ради правосуддя, доктор юридичних наук та член дорадчої ради Школи права Українського католицького університету

Я хочу говорити про довіру до суду й чому вона важлива. Сподіваюся, у цій аудиторії всі свідомі того, що незалежний суд є основоположною ознакою демократичного суспільства, тією ознакою, без якої воно не може відбутися. Оскільки тільки незалежний суд є на вершині механізму, який утверджує верховенство права. І тільки суд може захищати громадян від свавілля, у тому числі — державного.

Я буду говорити про те, яке значення має довіра до суду. Значення величезне. Недовіра ставить під сумнів інституційну та функціональну легітимність суду. Ми маємо приклади навіть у нашій історії, коли недовіра суспільства була підставою для перезавантаження всієї судової системи. Як це перезавантаження відбулося — інше питання. Але довіра робить суд або вразливим — і тоді ми розуміємо, що державні органи мають можливість впливів та маніпуляцій, або незалежним — тоді він утверджує найважливіші цінності, пов’язані з верховенством права.

Андрій Бойко, семінар «Довіра, відповідальність і соціальна згуртованість у сучасній Україні…», Київський центр УКУ, 25 травня 2019 р.

   Коли ми говоримо про довіру до суду, необхідно розуміти, що вона формується в різних сферах та на різних рівнях: довіра суспільства — до суду, учасників судових процесів, професійного середовища,органів державної влади — до суду. Воно все базується на різних критеріях. Коли йдеться про суспільну довіру — суспільство звертає увагу на те, наскільки суд може гарантувати йому справедливий розгляд, те, що гарантує Європейська конвенція з прав людини у статті 6, та на доброчесність судді.

Ми розуміємо, що суддя має бути зразком доброчесної поведінки: не лише в професійному житті, а й у повсякденному. Коли суддю затримують п’яним за кермом — у громадян справедливо виникає запитання: а чи може він бути суддею в моїй справі, чи може він належно захистити мої порушені права? Якщо громадянин бачить, що сусід суддя має якісь великі статки, він сумнівається в його доброчестності — довіра похитається. Це основний критерій для визначення рівня суспільної довіри до суду.

Учасники судового процесу виходять з інших критеріїв: чи мали вони достатній доступ до суду, чи були вислуханими судом, чи була забезпечена рівність сторін, належно оцінили докази, які мали стосунок до справи і так далі. Учасники судового процесу можуть складати про суддю свою суб’єктивну думку, якщо їхні інтереси не були задоволеними в суді.

Професійне середовище в оцінці суду найперше  звертає увагу на компетентність: як він застосовує правові принципи, наскільки здатний сформулювати та дотримуватися коректної правової позиції, наскільки обґрунтованим є судове рішення. Це чисто професійний підхід, у якому є конкретні критерії.

Коли йдеться про органи державної влади, тут абсолютно інші мірила оцінки довіри. Але формування довіри в цих конкретних середовищах створює загальну довіру. Коли політики постійно розповідають про продажний суд, а люди з професійного кола починають демонструвати та доводити вади судового процесу — це також безумовно впливає на суспільну довіру.

У 2013–2014 стався обвал суспільної довіри в Україні до суду. Нижче 5 %  — це катастрофа, повна недовіра. Суспільство крізь медіа побачило прояви свавільності та залежності суддів. Тоді основним чинником була власне суспільна недовіра.

Сьогодні загальний рівень довіри зріс від 3–5 % до 16 %. Серед учасників процесу — збільшився до 37 %. У професійному середовищі ще більше — до 41 %. Утім, рівень суспільної довіри сьогодні є нижчим, ніж до Революції Гідності.

Чому нам не вдалося повернути цей рівень, хоча й відбулися серйозні процеси в реформуванні суду? Суспільство засумнівалося в тому, що ці процеси реформування були об’єктивними, вони не враховували побажання самого суспільства щодо зміни суду, а також викликали сумнів щодо політичного впливу на процес призначень суддівських крісел.

Недовіра в освіті: між бажанням змін і небажанням реформовуватись

Тарас Фініков, кандидат історичних наук, доцент, Президент Міжнародного фонду досліджень освітньої політики

Оскільки ми говоримо про інституційну довіру, я також порушуватиму питання інституційної довіри до освіти. Хочу зосередитися на двох сюжетах: показати контекст рівня довіри, який існує в різних ланках суспільства та які існують технології подолання недовіри, яка існує.

Почну з контексту: якщо глянути на ситуацію в освіті, то ми побачимо таку картину.

Країна переживає бум створення приватних дитячих садків — що фактично є яскравим проявом браку довіри до системи дошкільної освіти. Останні 4–5 років ми також спостерігаємо шквал створення неформальних, альтернативних шкіл — як на рівні середньої освіти, так і початковій. Це означає, що значна кількість батьків не бачать у державній пропозиції для себе можливостей дати своїм дітям таку освіту, яку б вони хотіли. У вищій освіті — дані коливаються, то зростаючи, то знижуючись, але від 4–5 % до 7 %-8 % випускників шкіл їдуть навчатися за кордон. Очевидно, це не є критичним показником, але вельми загрозливим сталим трендом.

Тарас Фініков, семінар «Довіра, відповідальність і соціальна згуртованість у сучасній Україні…», Київський центр УКУ, 25 травня 2019 р.

   Згідно з дослідженням, яке зробили в середині 2016 та яке вивчало, як спільнота української вищої школи сприймає спроби реформування: «У вищій освіті існує суцільна недовіра між усіма акторами цього процесу: студенти не довіряють викладачам, а викладачі — ще менше студентам. Менеджмент університету не довіряє викладачам, а викладачі дуже підозріло ставляться до менеджменту. Міністерство має великі сумніви в щирості намірів університетів, а університети, у свою чергу, не вірять у спроможність міністерства поважати їх право на їх інституціональну автономію». Це інтегральна оцінка стану справ.

Але я процитую ще кілька пасажів: «На фоні суцільного незадоволення, відсутнє консолідоване усвідомлення логіки та суті необхідних реформ. На фоні втоми й негативної оцінки чисельних квазі-реформ переважна більшість академічної спільноти не відчуває потреби у швидких та глибоких змінах. І вони не відчувають, що ці зміни мають походити з їхнього середовища».

Наведу абсолютно свіженький приклад. Учора я модерував семінар у Харкові. Його розпочав ректор вишу із почуттям певної гордості розповів, що він є найстарішим ректором в країні. Він працює на цій посаді сороковий рік. Що можна сказати про рівень довіри, якщо всіх людей, які працюють у цьому університеті, можна назвати вигодуваними цим ректором? І чи можна сподіватися, що навіть за високого рівня незадоволення, ці люди зможуть продемонструвати якийсь супротив?

Тобто, якщо говоримо про цей рівень — маємо ситуацію доволі високого несприйняття існуючої системи дій і понять. Ми бачимо практичне відторгнення більшою частиною університетської спільноти спроб провести якісь реформи.

Останні вибори ректорів показують, що людина, яка пропонує раціональну програму модернізації, збирає 20–25 %. Людина, яка обіцяє, що нічого не зміниться, тобто, всі залишаться на своїх позиціях — збирає 50–60 %. Це картинка відносин у середині спільноти.

Кожен із присутніх добре знає, як функціонує система продукції наукових звань та ступенів. І так само більшість присутніх розуміють, що значна частина членів вчених рад в українських вишах доволі добре розуміють вартість тих дисертаційних робіт, які їм подають на розгляд. Можливо, це з мого боку безтактно, але, крім як туфтою, ці роботи ніяк назвати не можна. Однак ці люди їх приймають.

Мене також напружує та обставина, що сьогодні вже є кілька — і я бачу, як їх щодалі більшає — вчених рад, члени яких ніколи не написали жодної дисертації. Їм їх писали інші люди. Тобто, ми маємо явище вчених рад, члени яких ніколи не були науковцями за визначенням, а були симулянтами.

Остання річ, про яку я хотів би сказати: про яку довіру ми можемо говорити, коли в академічному середовищі країни знівельоване саме поняття репутації? Людина, схоплена за руку як очевидний фальсифікатор, публічно доведена як плагіатор, за яку колектив пише всі наукові тести —і ці та багато інших прикладів, які показними та доведеними на очах у суспільства, не викликають у нього жодного осуду. Очевидно, людина, що приходить у це товариство, не відчуватиме жодної довіри до тих, хто складає ядро системи освіти.

Інструменти для побудови середовища довіри в освіті

Ми  з моїми колегами бачимо кілька інструментів та мікросценаріїв, за допомогою яких  можемо висловлювати спротив та щось змінювати. Перше — культивація, підтримка та сприяння створенню структур, у яких є інший рівень довіри. Як от ці школи, у яких батьки самі обирають викладачів, беруть участь у створенні програм та приймають рішення про звільнення вчителів, якщо ті їх не влаштовують. Друге — те, що зараз відбувається в системі, дає надію на створення якихось нових структур. Для вищої освіти — це Національне агентство із забезпечення якості вищої освіти та Національний науковий фонд. Перша структура має більш-менш чесно проводити все, що пов’язане з акредитацією та певною мірою — боротися з академічною недоброчесністю. Друга — повинна пильнувати, щоби наукові гранти отримували не ті, хто є директорами інститутів, а ті, хто презентували найякіснішу пропозицію.

Третє — створення штучних середовищ. Наприклад, існує якийсь проект, який об’єднує низку спільнот, і він формує систему взаємовідносин між учасниками спільнот. У нас існує україно-польський проект «Іноваційний університет і лідерство”.  У рамках цього проекту об’єднані 192 особи зі ста університетів України. Головна мета — ідентифікувати на третьому, четвертому чи п’ятому рівні реальних лідерів та носіїв цінностей, які ми підтримуємо, надихнути їх та дати їм якісь інструменти для втілення інновацій у своїх університетах. Ці люди комунікують, підтримують одне одного та ініціюють якісь нові спільноти. І все це — без трансакційних витрат.

Цими простими інструментами можна реагувати на той вельми печальний контекст освітнього процесу. Використання такого інструментарію є шансом, який дозволить не лише уповати і сподіватися на порятунок, а власними зусиллями мобілізувати всіх, хто потенційно до цього здатний.

Семінар «Довіра, відповідальність і соціальна згуртованість у сучасній Україні…», Київський центр УКУ, 25 травня 2019 р.

Люди не схильні довіряти тому, чого вони не розуміють

Олександр Климашин, аспірант Інституту соціології НАН Білорусії

Разделю на два тематических блока. В первом поделюсь мыслями по поводу доверия как такового. А второе — то, что непосредственно касается институционализации и темы, которую я изучаю.

В моём понимании, доверие, если его изучать как предмет, а не использовать как инструмент — это предмет социальной психологии. В каком-то смысле этот механизм врождён в человеке для ощущения безопасности. В принципе, если исходить из успешной личностной стратегии, если я когда-то что-то сделал и она привела меня к успеху, то я буду ней пользоваться и дальше. И наоборот. Если в этом разрезе касаться доверия к институциям и государству, то оно, вероятно, тоже связано с этим аспектом. Если должностное лицо не сделало ничего плохого, то мы ему доверяем. Но если узнали что-то плохое — доверия вже не будет.

Второй аспект связан с неизвестностью — люди, скорее, склонны не доверять тому, чего они не понимают. Они относятся к этому с опаской.

Социология использует доверие как операциональное понятие, как инструмент прогнозирования действий. Если я хочу принять решение, я должен понимать, на что мне опираться. Доверие нужно для работы с проблемами, но рассуждать об этом можно риторически — как о счастье.

Немного еще я хотел бы поговорить о доверии к институтам. У нас проводят ежегодные опросы по уровню доверия к государственным органам, но в нас есть своя специфика. Если вы понимаете, что такое белорусский режим, то все исследования нужно делить на открытые и закрытые.

Я занимаюсь темой защиты личности в эпоху интернет-технологий. И в этой связи интересно посмотреть, как эти процессы повлияли на институционализацию нашего общества. Интернет сделал общество открытым — сейчас человек напрямую может узнавать о принятии решений. Раньше такого механизма не было. Если касаться сферы образование — что скажет молодёжь? Зачем мне слушать преподавателя, если я на ютубе могу лекции послушать. И это не про недоверие к институтам, а про тенденцию к упразднению. Обществу больше не нужны посредники.

Молодые ученые-блогеры тоже больше не стремятся публиковаться в научных журналах. Научные журналы больше не верифицируют знание, вместо них — лайки.

Тем не менее, эти факторы не всегда будут работать. Когда мы проверяли, насколько люди доверяют новым технологиям, я предполагал, что уровень доверия будет высоким, но получилось, что только 47 %, в принципе, доверяют интернету и чувствуют себя защищенными. Примерно такие же проценты связаны с доверием к новым технологиям — они не всегда чувствуют себя комфортно, но не готовы отказаться.

Чи сприяє електронне врядування підвищенню довіри до державних інституцій?

Юлія Біденко, доцентка кафедри політології Харківського національного університету ім. Каразіна

Ми некритично ставимося до головних постулатів сучасної демократії, і через це також можемо потрапляти в тенета популізму й недовіри. Якщо взяти до уваги те підгрунтя, яке вважають важливим наші західні партнери, а також виокремити якісь індикатори успішності внутрішніх реформ, то підзвітність, відкритість і прозорість державних інституцій автоматично призводитимуть до підвищення довіри до них. Отож, якщо ми беремо період 2015–2018 років, то більшість реформ були націлені на те, щоби підвищити рівень прозорості й публічності цих органів. Головне питання для мене — чи призводить підняття відкритості і, зокрема, застосування механізмів електронного урядування, яке опинилося в центрі президентської програми, до збільшення довіри?

Юлія Біденко,  семінар «Довіра, відповідальність і соціальна згуртованість у сучасній Україні…», Київський центр УКУ, 25 травня 2019 р.

   Згідно з останнім рейтингом міжпарламентського союзу, ми бачимо, що, порівняно навіть із 2016 роком, парламентаризм зростає. Тобто, будь-які парламенти в будь-якій країні світу підвищують свою електронну прозорість і доступність для громадян.

Мені цікаво, скільки з присутніх людей є свідками революції в українському парламенті в цьому сенсі? Бо дуже цікавим є той факт, що українське електронне урядування є більш досконалим, ніж навіть у Бундестага, який самі німецькі парламентарі називають найбільш відкритим парламентом світу.

Отже, якщо ми ґрунтуємося на гіпотезі, що ми живемо в інформаційному суспільстві, і що доступність державних послуг засобами інтернету є маркером позитивних змін у державі на шляху до демократизації, то такі досягнення у сфері електронного урядування мали б призводити до збільшення рівня довіри до влади в суспільстві. Та якщо ми розсунемо рамки сприйняття й не будемо концентруватися лише на Україні, то помітимо, що між електронною прозорістю й довірою до влади немає кореляції. У Східній Європі довіра є приблизно такою самою протягом кількох років — і вона є невисокою, порівняно з країнами Західної Європи.

Дуже часто ми можемо почути тезу, що в Україні погані політичні партії, бо вони не відповідають класичним, а також призиви робити їх правильними, на європейський та американський зразок. Але ми бачимо, що по всьому світі, і в Європі зокрема — це дані Євробарометру — довіра до партій падає. Не підвищується ніде. Коливаючись біля 5 % — залежно від політичного циклу та дискурсивних практик, які впроваджуються.

Що ще впливає на довіру? Рейтинг сприйняття корупції — як люди її бачать та рівень ефективності влади, тобто, її здатність приймати рішення, які подобатимуться населенню. 

В Україні один із найвищих рейтингів у твердження, що «Про мене недостатньо піклуються. Мої урядовці працюють недостатньо й не в моїх інтересах». І порівняно з іншими країнами Східної Європи та Балтії — показники цього твердження дуже високі.

Для тих, хто аналізує, що трапилося з українською політичною системою останніх місяців, я раджу звернутися до опитувань, які передують електоральній кампанії. Якщо подивитися на серпневі опитування минулого року, то серед тогочасних шести відсотків виборців Зеленського були дві головних мотивації: те, що він є новим обличчям, і те, що він піклуватиметься про таких людей, як я. Які з цього можна зробити висновки?

Важливо розвивати доступність онлайн. І теза про державу в смартфоні є правильною. Але як науковці ми маємо бути свідомими, що це не панацея від недовіри. А довіра гуртується навколо інших показників, які, зрештою, наближають нас до популізму.

Досвід показує, що на початку кожна ініціатива та інституція має певний кредит довіри, який розсіюється із часом. Відтак, новій Верховній Раді, щоб утримувати довіру на певному рівні, доведеться так чи інакше мати справу з популізмом.

Тому краще розділяти реформи та публічну політику. І щоби вони впроваджувалися — робити це систематично.

Захід був проведений Аналітичним центром УКУ  у партнерстві з Міжнародною асоціацією гуманітаріїв за підтримки міжнародного фонду “Відродження”

Записала Катерина Глущенко