Навіщо нам соборність? – думки Остапа Кривдика

Сьогодні Україна відзначає День Соборності. 102 роки тому, 22 січня 1919 року відбулось проголошення Акту Злуки між Українською Народною Республікою та Західноукраїнською Народною Республікою. Які історичні наслідки такого кроку, про етимологію самого терміну “соборність” та яке значення для нас має відзначення Акту Злуки зараз, — розповідає Остап Кривдик, експерт Аналітичного центру УКУ, в колонці для Української правди.

 

“…Віднині воєдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини єдиної України — Галичина, Буковина, Закарпаття і Наддніпрянська Україна. Здійснилися віковічні мрії, для яких жили і за які вмирали найкращі сини України. Віднині є тільки одна незалежна Українська Народна республіка. Віднині український народ увільнений могутнім поривом своїх власних сил, має змогу об’єднати всі зусилля своїх синів для створення нероздільної, незалежної української держави, на добро і щастя українського народу”.

 Універсал Директорії, 22 січня 1919 року.

 

21 січня 1990 року. Неділя. Сонячний теплий зимовий день. Тисячі людей в центрі Львова. Синьо-жовті прапори, піднесений настрій.

Нас, хористів хору хлопчиків і юнаків “Дударик”, наш диригент Микола Лукич Кацал вивів до пам‘ятника Міцкевичу на Ланцюг Злуки, щоб уперше за два покоління відзначити День Соборності.

Замість класичної 4-годинної репетиції ми, діти, приємно і мирно провели час на повітрі, балакаючи один з одним (хоч під кінець трохи й змерзли).

Цей день міг мати інші наслідки. Півроку до того, 9 квітня 1989-го, радянські війська саперними лопатками порубали мітинг прихильників незалежності в столиці Грузії Тбілісі: 21 загиблий, сотні поранених.

Був і інший приклад — Балтійський Шлях, 675-кілометровий живий ланцюг в Естонії, Латвії і Литві, на який 23 серпня 1989 року вийшло до двох мільйонів людей.

Тут радянська влада не наважилася застосувати силу (це вона зробить 13 січня 1991-го, коли танками штурмуватиме Вільнюський телецентр).

Чому “соборність” вивела на вулиці нас і ще сотні тисяч людей? Навіщо було тоді стояти на холоді — та ще й ризикуючи потрапити під репресії чи саперні лопатки?

У чому особливість саме українського розуміння цього архаїчно-церковнозвучного терміну, і яка його релевантність сьогодні?

 

Значення терміну

 

“Ми мусимо навчитися чути себе українцями — не галицькими, не буковинськими, а українцями без офіціальних кордонів”. 

Іван Франко, “Одвертий лист до галицької молодежі”, 1905 рік.

 

Родом термін “соборність” — з церкви. Це — переклад слова “вселенський”, “католицький”, що вживалося у значенні “всесвітній”.

Досі, коли українці православного обряду моляться “Вірую”, то промовляють “У Єдину, Святу, Соборну і Апостольську Церкву”.

Це слово використовують слов‘янські мови (болгарська, сербська), з натяком на те, що “собор” є місцем зібрання вірних для молитви — вони і творять Церкву. У Хорватії “Сабором” називається парламент.

Цікаво розвивався термін “соборність” у російській богословській дореволюційній та емігрантській філософії. Спершу він з’явився як суспільна концепція у “слов’янофілів”, що описує “общину” як жертву особистим благом заради загального.

Ніколай Лосський описував соборність як “таємничу тотожність єдності і множинності — єдності, яка виражається в різноманітті, і різноманіття, яке продовжує залишатися єдністю”.

Цікаво, що сучасна РПЦ засуджує це вчення за “візантизм” і “гебраїзм”, як і за критику євразійства (“рожеву казку язичництва” і монгольську спадщину, за висловом філософа Флоровського) — але воно здобуло підтримку і розвивається, зокрема, в сучасній Грецькій церкві.

Для України початку 20 століття слово “соборність” позначило єдність всіх українських земель, “від східних повітів царства Польського до передгір‘їв Кавказу” (за висловом Михайла Драгоманова) в одній державі — вперше за 700 років, ще від княжих часів.

Але ми не зустрінемо його в установчих документах того часу — ні в Універсалах Центральної Ради чи постановах ЗУНР, ні в самому Універсалі Директорії, що оголошував об’єднання двох Україн в одну.

Уперше про неї заговорять Симон Петлюра і Євген Петрушевич — в оточенні напередодні краху.

Історія поразки?

 

Сегодня думати про самостійність України є прямо фантазія. Ми не доросли до самостійности, тому на разі мусимо погодитися на мою думку тільки на автономію. Самостійну Укр.[аїнську] Державу ми зможемо добудувати аж за кілька десять літ”.

Євген Петрушевич, диктатор ЗУНР, 12 листопада 1919 року, Кам‘янець-Подільський (тимчасова столиця України).

 

Акт злуки, підписаний представниками ЗУНР і УНР у Києві 102 роки тому, мав створити нову державу для древньої роз‘єднаної імперіями країни.

Пустий пацифізм і недалекоглядність та слабкість лідерства призвели до її втрати у гібридній війні проти більшовиків. Та передусім бракувало єдності і професійного урядування.

Від самого початку галицька і наддніпрянська моделі не дуже стикувалися: різні політичні культури, брак довіри, різні фронти (на Сході — більшовики і білогвардійці, на Заході — поляки і румуни), а ще обмаль часу — не дали можливості об‘єднати зусилля.

Криза почалася, коли весною-літом 1919-го Київ не надіслав військову допомогу Галичині, зосередившись виключно на протидії білим і червоним, марнуючи людські і матеріальні ресурси, накопичені в часі Першої світової відмерлою Російською імперією.

"Акт злуки мав створити нову державу для древньої роз‘єднаної імперіями країни", - Остап Кривдик. Фото: Історична правда

У листопаді 1919-го ситуація дійшла до краю. Керівництво УНР вело переговори з поляками, командири Української Галицької Армії шукали союзу з білогвардійцями.

Обидві сторони ще 1 листопада разом урочисто заявляли про соборну Україну як спільну ціль — але уже сприймали дії одні одних як зраду. Суди над офіцерами УГА, тиф, інтервенція, хаос отаманщини — “листопадова катастрофа” вела Українську державу до її кінця. 

Останнім ударом єдності була офіційна згода Петлюри у квітні 1920-го на те, що в обмін на військову допомогу Підсудського Галичина увійде до складу Польщі.

На Паризьку мирну конференцію поїхали окремі дипломатичні місії УНР і ЗУНР, що боролися одна проти одної — і кінцево довели до того, що нашу долю вирішили без нас. Далі Велику Україну чекав червоний терор і Голодомор, Галичину — пацифікація і полонізація. 

Проблема соборності тоді — проблема не тільки еліт. Брак національної свідомості і нерозуміння українцями, навіщо їм держава, призвів до дезертирства, непідтримки населенням нових влад, і, навпаки — позитивну реакцію багатьох на більшовицьку демагогію про “землю і волю”.

Багатолітню бездержавність і роз‘єднаність кордонами не вдалося подолати за рік.

Акт Злуки 1919-го не завершився успіхом — але мав продовження. 22 січня 1939 року, за два місяці до кривавого придушення Карпатської України угорськими військами, відзначили цей день у Хусті українці Закарпаття.

30 червня 1941 року спільнота українських націоналістів за підписом Ярослава Стецька проголосила у Львові відновлену “Самостійну Соборну Українську Державу”, союзну з Третім Рейхом (яку своїми зверненнями підтримав і греко-католицький митрополит Андрей Шептицький, і православний єпископ Луцький Полікарп). 

Але вже через тиждень все керівництво ОУН опинилися в німецьких концтаборах: Гітлеру українська соборність була не потрібна.

Так само, як і Сталіну — тому надалі “соборність” і “самостійність” пов‘язувалися радянською пропагандою з колаборацією з нацистами, і сьогодні є частиною “нацизації” української незалежності Путіним.

Між іншим, саме Сталін вивозив українців з Лемківщини та Холмщини, саме він відправив бойків з Устерік в херсонські степи у 195, тому вважати його “об‘єднувачем України” — це помилка.

Підпільне керівництво воюючої України, Українська Головна Визвольна Рада, у липні 1944-го проголошувала “утворення Української Самостійної Соборної Держави” своєю основною ціллю — а очолив її Кирило Осьмак, родом з Полтави (він загинув у Владімірському централі у 1960-му). 

 

Читайте також: Які постаті роз’єднують, а які викликають консенсус в суспільстві – думки від Ярослава Грицака

 

Після поразки боротьби УПА боротьбу за соборність продовжила діаспора, котра включила українське питання в порядок денний міжнародної політики — зокрема, в Канаді, де її представники здобули парламентські мандати, чи в США, де той сам Ярослав Стецько тісно співпрацював з Адміністрацією президента Рейгана щодо стримування “імперії зла”. 

Для розуміння: говорити про нашу незалежість тоді було приблизно так, як, наприклад, про державу уйгурів чи бурятів сьогодні. Просто довести факт самого існування України вже було зусиллям.

Для цього десятиліттями працювали такі організації, як Світовий Конгрес Українців чи Антибільшовицький блок народів. Вони добилися успіху: у 1991-1992-му незалежність України визнала більшість держав світу.

Але в новопосталій Україні соборність на фоні економічних негараздів швидко зійшла з порядку денного.

Наступного разу про неї згадав президент Кучма тільки у 1999-му, напередодні своїх других президентських виборів як про політтехнологію для західноукраїнського виборця, встановивши День Соборності Указом президента.

За президентства Януковича свято було зліплене зі святом Свободи — очевидно, в помсту Помаранчевій революції. Відновлене президентом Порошенком у 2014-му, і зараз відзначається на державному рівні. 

Актуальність соборності: мова, економіка, безпека

“Минуло більше ста років. Чи зробили ми висновки з цієї історії? Вона вчить нас простого, але життєво важливого для України принципу: тільки разом ми сильні. Як показує новорічне привітання, тема єдності болить кожному українцю. Та в пошуках цієї єдності ми знову сваримось: “А довкола чого ми, такі різні й несхожі, можемо згуртуватися?” Чи зможемо ми, не сперечаючись про минуле, рухатися у майбутнє?”

Президент України В. Зеленський, звернення з нагоди Дня Соборності, 21 січня 2020 року.

 

При правильній постановці питання, у минулорічному зверненні президент Зеленський проігнорував і спробував підмінити загальнолюдськими цінностями один із ключових факторів соборності — спільну українську культуру.

І це — не про однаковість, це — про єдність у міжнаціональному спілкуванні українською. Дотримання правил, сплата податків, толерантність і дотримання рівності чоловіків і жінок — важливі.

Та вони не замінять собою громадянську ідентичність, яку об‘єднує саме українська мова як державна.

Натяки, що українська мова — ділить, а не об’єднує, є важливою частиною російської війни проти України, руйнування української соборності. Для Кремля необов‘язковість української — це збереження колоніальної норми, за якою піде і відновлення колоніальної реальності.

"Соборність — це про самоусвідомлення, про те, хто ми і чому ми — разом", - Остап Кривдик. Фото: фото: nbuv.gov.ua

Я особисто у Донецьку в грудні 2004-го року від місцевого міліцейського провокатора почув це так: “Здесь тебе Донбасс — ты на своей бандеровской мове здесь разговаривать не будешь, понял?”

Кожен, хто вважає, що Донбас і Крим — це “москалі”, і тому треба від них відмовитися — проти соборності. Кожен, хто протиставляє російську і українську мову у грі в “або-або”, чи хто пропагує свій “комплекс правильного українця” на противагу “неправильним” — проти соборності.

Ті, хто готові на “мир” через федералізацію в російському сценарії — за дроблення України, а тому — проти соборності. Після того, як руйнується соборність — як і 100 років тому, приходить окупація, беззаконня, смерть.

Соборність — на хліб не намажеш і грішми не оціниш? Це — чергова непрактична балаканина, якою морочать голову політики, що прокралися? Це — застаріле історичне поняття, неадекватне реальності?

Спитайте в дітей діаспорян, батьки яких, змушені терором до втечі, мусили будувати для себе маленьку Україну в Канаді, США, Британії, Аргентині чи Австралії, мріючи, що вона колись відродиться, що зможуть бути похованими на рідній землі — і не дочекалися. 

Їхню трагічну долю сьогодні повторюють нові покоління. Спитайте в кримських, донецьких і луганських друзів, які не можуть побачити рідні могили, бо попереду — катівні “смершу ДНР” і вірогідність пропасти безвісти чи, в кращому випадку, в полярний концтабір Лабитнангі.

Спитайте у тих, хто змушені були в Криму взяти російський паспорт, щоб не бути вдруге негайно депортованими сьогодні, без жодних гарантій, що цього не станеться завтра.

Спитайте у тих, хто так і не зміг виїхати, живе в беззаконні під окупацією на Донеччині і Луганщині і питає себе: “чи повернеться сюди Україна”.

Ніхто з нас не може бути спокійним за свою свободу, за безпеку рідних і близьких, за своє майно і майбутнє, поки не захищено і не відновлено українську соборність.

Поки не повернуто Севастополь і Луганськ — під загрозою однаково Львів і Одеса, Харків і Рахів, Ковель і Суми. Спитайте у знайомих біженців, що вони пережили — якщо не захистимо всю Україну, це може стати і нашою долею.

 

Читайте також: Потреба держави

 

Насамкінець

Соборність — це про самоусвідомлення, про те, хто ми і чому ми — разом. Чому ми — не тільки “львів‘яни”, “гуцули”, “полтавчани”, “одесити”, “харків‘яни” чи просто “місцеві”.

Не тільки “православні” чи “атеїсти”, не тільки “робітники” чи “інтелігенти”, україномовні”, “російськомовні”, “кримськотатарськомовні”.

Це — про “спільний знаменник” для всіх українців, про спільний спосіб дивитися на світ. Це — про пошук отієї “позитивної суми” митрополита Шептицького, за якої виграє кожен.

Соборність — це про геополітичний вибір бути Європою, де кожен — естонець, словенець, поляк чи чех — може бути собою.

Бо в “русскому мірі” головний інший принцип — “яка різниця”, а точніше — знецінюється і знищується все, крім імперії.

День Соборності — не менше, а, певною мірою, більше свято, ніж День Незалежності. Соборність — це більше, ніж територіальна цілісність чи суверенітет, хоча включає їх. 

Це — про Вічну, Духовну Україну. Ту, яка має конкретні кордони, але живе в серцях усіх жителів світу, хто вважає себе українцями.

Джерело: Українська правда

Меню

Навіщо нам соборність? - думки Остапа Кривдика

Сьогодні Україна відзначає День Соборності. 102 роки тому, 22 січня 1919 року відбулось проголошення Акту Злуки між Українською Народною Республікою та Західноукраїнською Народною Республікою. Які історичні наслідки такого кроку, про етимологію самого терміну “соборність” та яке значення для нас має відзначення Акту Злуки зараз, — розповідає Остап Кривдик, експерт Аналітичного центру УКУ, в колонці для Української правди.

 

“…Віднині воєдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини єдиної України — Галичина, Буковина, Закарпаття і Наддніпрянська Україна. Здійснилися віковічні мрії, для яких жили і за які вмирали найкращі сини України. Віднині є тільки одна незалежна Українська Народна республіка. Віднині український народ увільнений могутнім поривом своїх власних сил, має змогу об’єднати всі зусилля своїх синів для створення нероздільної, незалежної української держави, на добро і щастя українського народу”.

 Універсал Директорії, 22 січня 1919 року.

 

21 січня 1990 року. Неділя. Сонячний теплий зимовий день. Тисячі людей в центрі Львова. Синьо-жовті прапори, піднесений настрій.

Нас, хористів хору хлопчиків і юнаків “Дударик”, наш диригент Микола Лукич Кацал вивів до пам‘ятника Міцкевичу на Ланцюг Злуки, щоб уперше за два покоління відзначити День Соборності.

Замість класичної 4-годинної репетиції ми, діти, приємно і мирно провели час на повітрі, балакаючи один з одним (хоч під кінець трохи й змерзли).

Цей день міг мати інші наслідки. Півроку до того, 9 квітня 1989-го, радянські війська саперними лопатками порубали мітинг прихильників незалежності в столиці Грузії Тбілісі: 21 загиблий, сотні поранених.

Був і інший приклад — Балтійський Шлях, 675-кілометровий живий ланцюг в Естонії, Латвії і Литві, на який 23 серпня 1989 року вийшло до двох мільйонів людей.

Тут радянська влада не наважилася застосувати силу (це вона зробить 13 січня 1991-го, коли танками штурмуватиме Вільнюський телецентр).

Чому “соборність” вивела на вулиці нас і ще сотні тисяч людей? Навіщо було тоді стояти на холоді — та ще й ризикуючи потрапити під репресії чи саперні лопатки?

У чому особливість саме українського розуміння цього архаїчно-церковнозвучного терміну, і яка його релевантність сьогодні?

 

Значення терміну

 

“Ми мусимо навчитися чути себе українцями — не галицькими, не буковинськими, а українцями без офіціальних кордонів”. 

Іван Франко, “Одвертий лист до галицької молодежі”, 1905 рік.

 

Родом термін “соборність” — з церкви. Це — переклад слова “вселенський”, “католицький”, що вживалося у значенні “всесвітній”.

Досі, коли українці православного обряду моляться “Вірую”, то промовляють “У Єдину, Святу, Соборну і Апостольську Церкву”.

Це слово використовують слов‘янські мови (болгарська, сербська), з натяком на те, що “собор” є місцем зібрання вірних для молитви — вони і творять Церкву. У Хорватії “Сабором” називається парламент.

Цікаво розвивався термін “соборність” у російській богословській дореволюційній та емігрантській філософії. Спершу він з’явився як суспільна концепція у “слов’янофілів”, що описує “общину” як жертву особистим благом заради загального.

Ніколай Лосський описував соборність як “таємничу тотожність єдності і множинності — єдності, яка виражається в різноманітті, і різноманіття, яке продовжує залишатися єдністю”.

Цікаво, що сучасна РПЦ засуджує це вчення за “візантизм” і “гебраїзм”, як і за критику євразійства (“рожеву казку язичництва” і монгольську спадщину, за висловом філософа Флоровського) — але воно здобуло підтримку і розвивається, зокрема, в сучасній Грецькій церкві.

Для України початку 20 століття слово “соборність” позначило єдність всіх українських земель, “від східних повітів царства Польського до передгір‘їв Кавказу” (за висловом Михайла Драгоманова) в одній державі — вперше за 700 років, ще від княжих часів.

Але ми не зустрінемо його в установчих документах того часу — ні в Універсалах Центральної Ради чи постановах ЗУНР, ні в самому Універсалі Директорії, що оголошував об’єднання двох Україн в одну.

Уперше про неї заговорять Симон Петлюра і Євген Петрушевич — в оточенні напередодні краху.

Історія поразки?

 

Сегодня думати про самостійність України є прямо фантазія. Ми не доросли до самостійности, тому на разі мусимо погодитися на мою думку тільки на автономію. Самостійну Укр.[аїнську] Державу ми зможемо добудувати аж за кілька десять літ”.

Євген Петрушевич, диктатор ЗУНР, 12 листопада 1919 року, Кам‘янець-Подільський (тимчасова столиця України).

 

Акт злуки, підписаний представниками ЗУНР і УНР у Києві 102 роки тому, мав створити нову державу для древньої роз‘єднаної імперіями країни.

Пустий пацифізм і недалекоглядність та слабкість лідерства призвели до її втрати у гібридній війні проти більшовиків. Та передусім бракувало єдності і професійного урядування.

Від самого початку галицька і наддніпрянська моделі не дуже стикувалися: різні політичні культури, брак довіри, різні фронти (на Сході — більшовики і білогвардійці, на Заході — поляки і румуни), а ще обмаль часу — не дали можливості об‘єднати зусилля.

Криза почалася, коли весною-літом 1919-го Київ не надіслав військову допомогу Галичині, зосередившись виключно на протидії білим і червоним, марнуючи людські і матеріальні ресурси, накопичені в часі Першої світової відмерлою Російською імперією.

"Акт злуки мав створити нову державу для древньої роз‘єднаної імперіями країни", - Остап Кривдик. Фото: Історична правда

У листопаді 1919-го ситуація дійшла до краю. Керівництво УНР вело переговори з поляками, командири Української Галицької Армії шукали союзу з білогвардійцями.

Обидві сторони ще 1 листопада разом урочисто заявляли про соборну Україну як спільну ціль — але уже сприймали дії одні одних як зраду. Суди над офіцерами УГА, тиф, інтервенція, хаос отаманщини — “листопадова катастрофа” вела Українську державу до її кінця. 

Останнім ударом єдності була офіційна згода Петлюри у квітні 1920-го на те, що в обмін на військову допомогу Підсудського Галичина увійде до складу Польщі.

На Паризьку мирну конференцію поїхали окремі дипломатичні місії УНР і ЗУНР, що боролися одна проти одної — і кінцево довели до того, що нашу долю вирішили без нас. Далі Велику Україну чекав червоний терор і Голодомор, Галичину — пацифікація і полонізація. 

Проблема соборності тоді — проблема не тільки еліт. Брак національної свідомості і нерозуміння українцями, навіщо їм держава, призвів до дезертирства, непідтримки населенням нових влад, і, навпаки — позитивну реакцію багатьох на більшовицьку демагогію про “землю і волю”.

Багатолітню бездержавність і роз‘єднаність кордонами не вдалося подолати за рік.

Акт Злуки 1919-го не завершився успіхом — але мав продовження. 22 січня 1939 року, за два місяці до кривавого придушення Карпатської України угорськими військами, відзначили цей день у Хусті українці Закарпаття.

30 червня 1941 року спільнота українських націоналістів за підписом Ярослава Стецька проголосила у Львові відновлену “Самостійну Соборну Українську Державу”, союзну з Третім Рейхом (яку своїми зверненнями підтримав і греко-католицький митрополит Андрей Шептицький, і православний єпископ Луцький Полікарп). 

Але вже через тиждень все керівництво ОУН опинилися в німецьких концтаборах: Гітлеру українська соборність була не потрібна.

Так само, як і Сталіну — тому надалі “соборність” і “самостійність” пов‘язувалися радянською пропагандою з колаборацією з нацистами, і сьогодні є частиною “нацизації” української незалежності Путіним.

Між іншим, саме Сталін вивозив українців з Лемківщини та Холмщини, саме він відправив бойків з Устерік в херсонські степи у 195, тому вважати його “об‘єднувачем України” — це помилка.

Підпільне керівництво воюючої України, Українська Головна Визвольна Рада, у липні 1944-го проголошувала “утворення Української Самостійної Соборної Держави” своєю основною ціллю — а очолив її Кирило Осьмак, родом з Полтави (він загинув у Владімірському централі у 1960-му). 

 

Читайте також: Які постаті роз’єднують, а які викликають консенсус в суспільстві – думки від Ярослава Грицака

 

Після поразки боротьби УПА боротьбу за соборність продовжила діаспора, котра включила українське питання в порядок денний міжнародної політики — зокрема, в Канаді, де її представники здобули парламентські мандати, чи в США, де той сам Ярослав Стецько тісно співпрацював з Адміністрацією президента Рейгана щодо стримування “імперії зла”. 

Для розуміння: говорити про нашу незалежість тоді було приблизно так, як, наприклад, про державу уйгурів чи бурятів сьогодні. Просто довести факт самого існування України вже було зусиллям.

Для цього десятиліттями працювали такі організації, як Світовий Конгрес Українців чи Антибільшовицький блок народів. Вони добилися успіху: у 1991-1992-му незалежність України визнала більшість держав світу.

Але в новопосталій Україні соборність на фоні економічних негараздів швидко зійшла з порядку денного.

Наступного разу про неї згадав президент Кучма тільки у 1999-му, напередодні своїх других президентських виборів як про політтехнологію для західноукраїнського виборця, встановивши День Соборності Указом президента.

За президентства Януковича свято було зліплене зі святом Свободи — очевидно, в помсту Помаранчевій революції. Відновлене президентом Порошенком у 2014-му, і зараз відзначається на державному рівні. 

Актуальність соборності: мова, економіка, безпека

“Минуло більше ста років. Чи зробили ми висновки з цієї історії? Вона вчить нас простого, але життєво важливого для України принципу: тільки разом ми сильні. Як показує новорічне привітання, тема єдності болить кожному українцю. Та в пошуках цієї єдності ми знову сваримось: “А довкола чого ми, такі різні й несхожі, можемо згуртуватися?” Чи зможемо ми, не сперечаючись про минуле, рухатися у майбутнє?”

Президент України В. Зеленський, звернення з нагоди Дня Соборності, 21 січня 2020 року.

 

При правильній постановці питання, у минулорічному зверненні президент Зеленський проігнорував і спробував підмінити загальнолюдськими цінностями один із ключових факторів соборності — спільну українську культуру.

І це — не про однаковість, це — про єдність у міжнаціональному спілкуванні українською. Дотримання правил, сплата податків, толерантність і дотримання рівності чоловіків і жінок — важливі.

Та вони не замінять собою громадянську ідентичність, яку об‘єднує саме українська мова як державна.

Натяки, що українська мова — ділить, а не об’єднує, є важливою частиною російської війни проти України, руйнування української соборності. Для Кремля необов‘язковість української — це збереження колоніальної норми, за якою піде і відновлення колоніальної реальності.

"Соборність — це про самоусвідомлення, про те, хто ми і чому ми — разом", - Остап Кривдик. Фото: фото: nbuv.gov.ua

Я особисто у Донецьку в грудні 2004-го року від місцевого міліцейського провокатора почув це так: “Здесь тебе Донбасс — ты на своей бандеровской мове здесь разговаривать не будешь, понял?”

Кожен, хто вважає, що Донбас і Крим — це “москалі”, і тому треба від них відмовитися — проти соборності. Кожен, хто протиставляє російську і українську мову у грі в “або-або”, чи хто пропагує свій “комплекс правильного українця” на противагу “неправильним” — проти соборності.

Ті, хто готові на “мир” через федералізацію в російському сценарії — за дроблення України, а тому — проти соборності. Після того, як руйнується соборність — як і 100 років тому, приходить окупація, беззаконня, смерть.

Соборність — на хліб не намажеш і грішми не оціниш? Це — чергова непрактична балаканина, якою морочать голову політики, що прокралися? Це — застаріле історичне поняття, неадекватне реальності?

Спитайте в дітей діаспорян, батьки яких, змушені терором до втечі, мусили будувати для себе маленьку Україну в Канаді, США, Британії, Аргентині чи Австралії, мріючи, що вона колись відродиться, що зможуть бути похованими на рідній землі — і не дочекалися. 

Їхню трагічну долю сьогодні повторюють нові покоління. Спитайте в кримських, донецьких і луганських друзів, які не можуть побачити рідні могили, бо попереду — катівні “смершу ДНР” і вірогідність пропасти безвісти чи, в кращому випадку, в полярний концтабір Лабитнангі.

Спитайте у тих, хто змушені були в Криму взяти російський паспорт, щоб не бути вдруге негайно депортованими сьогодні, без жодних гарантій, що цього не станеться завтра.

Спитайте у тих, хто так і не зміг виїхати, живе в беззаконні під окупацією на Донеччині і Луганщині і питає себе: “чи повернеться сюди Україна”.

Ніхто з нас не може бути спокійним за свою свободу, за безпеку рідних і близьких, за своє майно і майбутнє, поки не захищено і не відновлено українську соборність.

Поки не повернуто Севастополь і Луганськ — під загрозою однаково Львів і Одеса, Харків і Рахів, Ковель і Суми. Спитайте у знайомих біженців, що вони пережили — якщо не захистимо всю Україну, це може стати і нашою долею.

 

Читайте також: Потреба держави

 

Насамкінець

Соборність — це про самоусвідомлення, про те, хто ми і чому ми — разом. Чому ми — не тільки “львів‘яни”, “гуцули”, “полтавчани”, “одесити”, “харків‘яни” чи просто “місцеві”.

Не тільки “православні” чи “атеїсти”, не тільки “робітники” чи “інтелігенти”, україномовні”, “російськомовні”, “кримськотатарськомовні”.

Це — про “спільний знаменник” для всіх українців, про спільний спосіб дивитися на світ. Це — про пошук отієї “позитивної суми” митрополита Шептицького, за якої виграє кожен.

Соборність — це про геополітичний вибір бути Європою, де кожен — естонець, словенець, поляк чи чех — може бути собою.

Бо в “русскому мірі” головний інший принцип — “яка різниця”, а точніше — знецінюється і знищується все, крім імперії.

День Соборності — не менше, а, певною мірою, більше свято, ніж День Незалежності. Соборність — це більше, ніж територіальна цілісність чи суверенітет, хоча включає їх. 

Це — про Вічну, Духовну Україну. Ту, яка має конкретні кордони, але живе в серцях усіх жителів світу, хто вважає себе українцями.

Джерело: Українська правда