«Питання роботи з радянським минулим – це питання безпеки», – Оксана Міхеєва

«Пам’ятник як демонстрація влади в зоні збройного конфлікту на Донеччині (кейс Донецька)» з такою доповіддю виступала соціологиня, докторка історичних наук, дослідниця історії Донбасу, професорка Оксана Міхеєва під час онлайн-симпозіуму «Минуле, що не проминає: культура і політика пам’яті на пострадянському просторі», який організовувала Міжнародна асоціація гуманітаріїв спільно з Київським центром УКУ.  Ділимось найголовнішим з доповіді дослідниці.

Монументальний простір Донецька формується як радянський. Пам’ятники приходять в місто разом з радянською владою.

Після розпаду СРСР, коли відбувається процес переосмислення історії, починається перекодування простору. В Донецьку цей процес проходить специфічно, оскільки якщо по Україні цей процес іде по лінії «радянський-національний» (де вороги одних протиставляються ворогам інших), то варіант донецький – у вигляді «радянський-локальний».  За часи незалежності в Донецьку не було встановлено жодного пам’ятника республіканського значення.

З початком російської агресії та розгортанням гібридної війни пам’ятник Леніну перетворюється в вісь організації людей з проросійськими поглядами. В той час як пам’ятник Тарасу Шевченку згуртовує проукраїнськи налаштованих мешканців.

Традиційна практика, що зберігається на рівні локального менеджменту, – це боротьба за простір. Коли виникають певні напруження і люди намагаються стати активними, влада одразу займає простір, проводячи муніципальні ярмарки, влаштовуючи лунапарки.

Приклад символічної «битви» за пам’ятник навесні 2014 р.: під час донецького Євромайдану місцева влада спробувала застосувати відпрацьовану практику захоплення простору під комунальні потреби –  необхідність помити пам’ятник Тарасу Шевченку. Представники донецького Євромайдану не допустили комунальну техніку до пам’ятника та власноруч вимили пам’ятник Кобзарю.

В окупованому Донецьку нові кроки окупаційної влади засвідчують наступ на символічний простір:

  1. 1. Знесення барельєфу Василю Стусу на стіні філологічного факультету Донецького національного університету. Показово, що за роки незалежності, в Донецьку не було знесено жодного пам’ятника.
  2. 2. «Русифікація» назв вулиць в Донецьку влітку 2015 р., тобто символічні та демонстративні переклади на російську мову назв самого міста та його центральних вулиць, які були подані українською та англійською мовами напередодні Євро-2012.

 

Читайте також: Які постаті роз’єднують, а які викликають консенсус в суспільстві – думки від Ярослава Грицака

 

З весни 2015 року починається активізація меморіалізації простору і відбувається у таких напрямках.

  1. 1. В першу чергу нова меморіалізація здійснювалася через відновлення зруйнованих під час сучасних воєнних дій радянських пам’ятників. Такий підхід в умовах Донбасу є доволі універсальним. Він знаходить свій відгук як у тих, хто активно підтримує дрейф окупованих територій у бік Росії та дистанціює себе з Україною в тому числі і через ставлення до радянських пам’ятників, так і серед широкого загалу, що у своїй більшості, навіть не вважаючи радянський спадок важливим для себе, схильні бути проти знесення радянських пам’ятників. 
  2. 2. Наступним напрямком є творення місць пам’яті на місці ключових бойових дій 2014 р. Зазвичай вони територіально та змістовно пов’яуються із подіями / меморіалами, присвяченими подіям «Великої вітчизняної війни 1941-45 рр.». Використання конструкту саме «Великої вітчизняної війни» вириває Донбас з загальноєвропейського контексту другої світової війни та закріплює уявлення про спільну вітчизну з Росією через радянську історію. Більше того, саме така конфігурація меморіалізації пам’яті про воєнні дії інструментально забезпечує зв’язок між різними поколіннями та формує нові соціальні солідарності – старше покоління як свідки/учасники Великої вітчизняної війни та жертви німецького фашизму та молодше покоління як учасники/свідки війни «за свободу і незалежність Донбасу» та жертви створеного російською пропагандою «українського фашизму». Присутня в пам’ятниках і емоційно важка «дитяча» лінія, що втілена у Алеї Янголів (місце пам’яті із аркою та меморіальною плитою з переліченими іменами 66 загиблих під час обстрілів дітей).
  3. 3. Присутні і «обмінні» практики – подарунки скульптур та пам’ятних знаків від російських міст, асоціацій, громадських об’єднань тощо. З цього ряду відомі «Колокол Перемоги» (подарунок Москви) та «Фашизм не пройде!» (від камчатської молодіжної організації «Півострів», низки російських козацьких організацій, російського союзу ветеранів в Афганістані). Означені скульптури так само використовують класичні кліше радянської меморіалізації Великої вітчизняної війни – колокол, штик, пілотку, розчавлену фашистську свастику тощо.
  4. 4. Спостерігаємо і низку «культурних» пам’ятників з акцентом на локальній історії. Серед них – пам’ятник Григорію Бондарю, всесвітньо відомому місцевому хірургу-онкологу, творцю протипухлинного Центру та власної школи боротьби з онкологією. А також в Макіївці встановлено пам’ятник видатному режисеру Олександру Ханжонкову, що народився у 1877 р. р родинному маєтку неподалік від Макіївки. Питання про встановлення йому пам’ятника піднімалося і в попередні роки, однак меморіалізація його пам’яті відбулася лише в 2015 р. із потрактуванням Олександра Ханжонкова як «засновника російського кінематографа». (це дуже важливі кейси, які показують, що Україна часто відстає у політиці апропріації символічних фігур і радше готова віддати їх іншим, якщо вони «сумнівні» з точки зору «чистоти» українського походження). 

Нові пам’ятники, меморіальні знаки та дошки стають «крапками» у міському просторі, за якими закріплюється ідеологічно наповнена активність – прийняття присяги курсантами воєнно-політичного училища, проведення мітингів, днів пам’яті, організація виступів творчих колективів. Все це робить пам’ятник видимим, вбудовує його у свідомість глядачів, робить його частиною їх спогадів.  

Інтенсивність меморіалізаційних заходів та їх чітка ідеологічна стратегія дозволяє говорити про добре продуманий та організований вплив на свідомість людей. У своїх репрезентаціях влада демонструє повну монополію у питаннях потрактування подій та прийняття рішень про меморіалізацію. Місто в черговий раз переживає «організоване забуття» – позбавлення бодай-якихось можливостей представлення в меморіальних об’єктах точок зору чи позицій соціальних груп, що не співпадають з державною ідеологією квазіреспублік.

На сьогодні, через інтенсивну меморіальну політику окупаційних урядів відбувається символічне відривання цих територій від українського та загальноєвропейського простору та активне вписування їх в ідеологічний конструкт «Русского мира». Новий експериментальний ідеологічний конструкт на цих територіях активно інструменталізує радянську пам’ять, використовуючи її основні кліше для закріплення геополітичного вибору на користь сучасної РФ.

Радянський спадок в Україні все ще не став історичним, він зберігає свою актуальність і, більше того, легко інструменталізується для розпалювання конфліктів. Як показує досвід Донецька, за умови тотальної «окупації» простору знаками радянської епохи, вибудовування нової меморіалізації, поруч із радянською, створює не полікультурність чи полісемантичність, а лише посилює антагонізм двох основних моделей бачення минулого. Випадок Донецька в цьому сенсі є наочною демонстрацією помилковості простих рішень, наслідком недостатньої уваги до символів та знаків, особливо за умов фактично безальтернативної репрезентації радянського минулого у пам’ятних знаках. Даний досвід свідчить про те, що питання роботи з радянським минулим для сучасного українського суспільства, це не лише питання історії, а й питання безпеки.  

Повний виступ професорки Міхеєвої можна переглянути у відео:

Меню

«Питання роботи з радянським минулим – це питання безпеки», – Оксана Міхеєва

«Пам’ятник як демонстрація влади в зоні збройного конфлікту на Донеччині (кейс Донецька)» з такою доповіддю виступала соціологиня, докторка історичних наук, дослідниця історії Донбасу, професорка Оксана Міхеєва під час онлайн-симпозіуму «Минуле, що не проминає: культура і політика пам’яті на пострадянському просторі», який організовувала Міжнародна асоціація гуманітаріїв спільно з Київським центром УКУ.  Ділимось найголовнішим з доповіді дослідниці.

Монументальний простір Донецька формується як радянський. Пам’ятники приходять в місто разом з радянською владою.

Після розпаду СРСР, коли відбувається процес переосмислення історії, починається перекодування простору. В Донецьку цей процес проходить специфічно, оскільки якщо по Україні цей процес іде по лінії «радянський-національний» (де вороги одних протиставляються ворогам інших), то варіант донецький – у вигляді «радянський-локальний».  За часи незалежності в Донецьку не було встановлено жодного пам’ятника республіканського значення.

З початком російської агресії та розгортанням гібридної війни пам’ятник Леніну перетворюється в вісь організації людей з проросійськими поглядами. В той час як пам’ятник Тарасу Шевченку згуртовує проукраїнськи налаштованих мешканців.

Традиційна практика, що зберігається на рівні локального менеджменту, – це боротьба за простір. Коли виникають певні напруження і люди намагаються стати активними, влада одразу займає простір, проводячи муніципальні ярмарки, влаштовуючи лунапарки.

Приклад символічної «битви» за пам’ятник навесні 2014 р.: під час донецького Євромайдану місцева влада спробувала застосувати відпрацьовану практику захоплення простору під комунальні потреби –  необхідність помити пам’ятник Тарасу Шевченку. Представники донецького Євромайдану не допустили комунальну техніку до пам’ятника та власноруч вимили пам’ятник Кобзарю.

В окупованому Донецьку нові кроки окупаційної влади засвідчують наступ на символічний простір:

  1. 1. Знесення барельєфу Василю Стусу на стіні філологічного факультету Донецького національного університету. Показово, що за роки незалежності, в Донецьку не було знесено жодного пам’ятника.
  2. 2. «Русифікація» назв вулиць в Донецьку влітку 2015 р., тобто символічні та демонстративні переклади на російську мову назв самого міста та його центральних вулиць, які були подані українською та англійською мовами напередодні Євро-2012.

 

Читайте також: Які постаті роз’єднують, а які викликають консенсус в суспільстві – думки від Ярослава Грицака

 

З весни 2015 року починається активізація меморіалізації простору і відбувається у таких напрямках.

  1. 1. В першу чергу нова меморіалізація здійснювалася через відновлення зруйнованих під час сучасних воєнних дій радянських пам’ятників. Такий підхід в умовах Донбасу є доволі універсальним. Він знаходить свій відгук як у тих, хто активно підтримує дрейф окупованих територій у бік Росії та дистанціює себе з Україною в тому числі і через ставлення до радянських пам’ятників, так і серед широкого загалу, що у своїй більшості, навіть не вважаючи радянський спадок важливим для себе, схильні бути проти знесення радянських пам’ятників. 
  2. 2. Наступним напрямком є творення місць пам’яті на місці ключових бойових дій 2014 р. Зазвичай вони територіально та змістовно пов’яуються із подіями / меморіалами, присвяченими подіям «Великої вітчизняної війни 1941-45 рр.». Використання конструкту саме «Великої вітчизняної війни» вириває Донбас з загальноєвропейського контексту другої світової війни та закріплює уявлення про спільну вітчизну з Росією через радянську історію. Більше того, саме така конфігурація меморіалізації пам’яті про воєнні дії інструментально забезпечує зв’язок між різними поколіннями та формує нові соціальні солідарності – старше покоління як свідки/учасники Великої вітчизняної війни та жертви німецького фашизму та молодше покоління як учасники/свідки війни «за свободу і незалежність Донбасу» та жертви створеного російською пропагандою «українського фашизму». Присутня в пам’ятниках і емоційно важка «дитяча» лінія, що втілена у Алеї Янголів (місце пам’яті із аркою та меморіальною плитою з переліченими іменами 66 загиблих під час обстрілів дітей).
  3. 3. Присутні і «обмінні» практики – подарунки скульптур та пам’ятних знаків від російських міст, асоціацій, громадських об’єднань тощо. З цього ряду відомі «Колокол Перемоги» (подарунок Москви) та «Фашизм не пройде!» (від камчатської молодіжної організації «Півострів», низки російських козацьких організацій, російського союзу ветеранів в Афганістані). Означені скульптури так само використовують класичні кліше радянської меморіалізації Великої вітчизняної війни – колокол, штик, пілотку, розчавлену фашистську свастику тощо.
  4. 4. Спостерігаємо і низку «культурних» пам’ятників з акцентом на локальній історії. Серед них – пам’ятник Григорію Бондарю, всесвітньо відомому місцевому хірургу-онкологу, творцю протипухлинного Центру та власної школи боротьби з онкологією. А також в Макіївці встановлено пам’ятник видатному режисеру Олександру Ханжонкову, що народився у 1877 р. р родинному маєтку неподалік від Макіївки. Питання про встановлення йому пам’ятника піднімалося і в попередні роки, однак меморіалізація його пам’яті відбулася лише в 2015 р. із потрактуванням Олександра Ханжонкова як «засновника російського кінематографа». (це дуже важливі кейси, які показують, що Україна часто відстає у політиці апропріації символічних фігур і радше готова віддати їх іншим, якщо вони «сумнівні» з точки зору «чистоти» українського походження). 

Нові пам’ятники, меморіальні знаки та дошки стають «крапками» у міському просторі, за якими закріплюється ідеологічно наповнена активність – прийняття присяги курсантами воєнно-політичного училища, проведення мітингів, днів пам’яті, організація виступів творчих колективів. Все це робить пам’ятник видимим, вбудовує його у свідомість глядачів, робить його частиною їх спогадів.  

Інтенсивність меморіалізаційних заходів та їх чітка ідеологічна стратегія дозволяє говорити про добре продуманий та організований вплив на свідомість людей. У своїх репрезентаціях влада демонструє повну монополію у питаннях потрактування подій та прийняття рішень про меморіалізацію. Місто в черговий раз переживає «організоване забуття» – позбавлення бодай-якихось можливостей представлення в меморіальних об’єктах точок зору чи позицій соціальних груп, що не співпадають з державною ідеологією квазіреспублік.

На сьогодні, через інтенсивну меморіальну політику окупаційних урядів відбувається символічне відривання цих територій від українського та загальноєвропейського простору та активне вписування їх в ідеологічний конструкт «Русского мира». Новий експериментальний ідеологічний конструкт на цих територіях активно інструменталізує радянську пам’ять, використовуючи її основні кліше для закріплення геополітичного вибору на користь сучасної РФ.

Радянський спадок в Україні все ще не став історичним, він зберігає свою актуальність і, більше того, легко інструменталізується для розпалювання конфліктів. Як показує досвід Донецька, за умови тотальної «окупації» простору знаками радянської епохи, вибудовування нової меморіалізації, поруч із радянською, створює не полікультурність чи полісемантичність, а лише посилює антагонізм двох основних моделей бачення минулого. Випадок Донецька в цьому сенсі є наочною демонстрацією помилковості простих рішень, наслідком недостатньої уваги до символів та знаків, особливо за умов фактично безальтернативної репрезентації радянського минулого у пам’ятних знаках. Даний досвід свідчить про те, що питання роботи з радянським минулим для сучасного українського суспільства, це не лише питання історії, а й питання безпеки.  

Повний виступ професорки Міхеєвої можна переглянути у відео: