“Скільки коштує диплом?” – думки Ірини Старовойт

Про важливість розвивати вищу освіту, на яких цінностях вона має будуватися та яким має бути навчання, щоб воно могло підготувати молоду людину до майбутнього – думки від Ірини Старовойт, викладачки Українського католицького університету, кандидатки філологічних наук, літературознавиці й перекладачки.

Купити диплом: (не)дорого

Зараз існує така професія, якої не вчили ще 20 років тому, — “розслідувальні журналісти”. Розслідувальні журналісти допомагають нам жити в режимі правди; в кризових ситуаціях вони дають нам зрозуміти чому все погано і наскільки. Єдине, в чому вони не помагають, — це у вирішенні таких ситуацій: як вийти з кризи і що робити далі?

Цьогоріч розслідувальні журналісти взялися дослідити, скільки коштує диплом в Україні. Підсумки цього дослідження були для мене образливими, а для нашої країни — катастрофічними. Від 500 до 1000$ ви можете купити диплом будь-якого зразка (навіть кандидата наук), будь-якого року випуску, разом з додатками. Якщо потрібно, то за декілька додаткових тисяч доларів у вас з’являться “колишні однокурсники”, які вас пам’ятають.

На якусь мить мені опустилися руки: для чого ми тоді тут працюємо, намагаємось покращувати якість викладання, навіщо робимо benchmarking університету, якщо все так погано? І тоді я зрозуміла: освіта у нашій країні залишається цінністю, бо люди хочуть купити диплом. Якщо б це для вас нічого не значило, то ви б цього не робили. Тому навіть люди, які в цьому дикому капіталістичному світі успішно “роблять кар’єру” та вже мають певний рівень достатку, потребують публічного визнання своєї мудрості.
 

Читайте також: Post-coronavirus: The courage to build a “village of education”

В 1960-х роках семестр навчання в Гарварді коштувало $1,520 навіть на найпрестижніших спеціальностях. В Україні, в зв’язку з тим, що ми бідна країна, майже в жодному університеті семестр навчання не коштує $1,500. Певним чином це означає, що ми зараз є такою країною, де якісна вища освіта стає нашою машиною часу. З одного боку, вона рухає нас вперед, але з іншого – штовхає наше суспільство в такі глибинні борги, в яких зараз, до прикладу, сидить суспільство США. Загальний борг студентів, які закінчили ЗВО в США, на початок 2019 року складає 1,5 трильйона доларів. Ви можете уявити, наскільки це більше за річний бюджет України? Ми – всі ті люди, які залізли у борги понад $32 000 за своє навчання впродовж чотирьох років бакалаврату.

Водночас це навчання, насправді, швидко окупиться, і випускники будуть задоволені рівнем здобутої освіти.

Британські панки в пошуках сократичної людини

Університети переживають кризи по цілому світі. Я недавно повернулася з Британії, де зустрілась з таким явищем, як Aнтиуніверситет. Спочатку він існував як своєрідний фестиваль, а нині працює на регулярній основі. Британія є чудовим прикладом країни з одинадцятистолітньою історією вищої освіти, університети якої вважають чи не найкращими у світі. І водночас саме ця країна переживає своєрідні кризи у вищій школі та розуміє важливість освітніх трансформацій.

Що зараз можна зробити з університетською освітою? Мені здається, що потрібно повернутися до базових речей, які “творять” університет, з яких університет починався. В університеті має бути місце, де одні мудрі люди проводять багато часу у спільній праці та розмірковуванні з іншими мудрими людьми, обмінюються своїми ідеями, намірами, досвідом, дослідженнями та доходять до краю людського знання. Блез Паскаль колись казав, що людське пізнання подібне до кулі. Чому? Чим менше ти знаєш, тим більше твоє знання схоже на точку і має дуже мало дотику до невідомого. Чим більше ти знаєш, тим швидше ця точка розростається, формує сферу, логічно, що площа цієї сфери більшає; попри те, що після цього ти отримуєш значно більше точок дотику до невідомого, тобі починає здаватися, що ти нічого не знаєш. Тоді ти стаєш сократичною людиною і кажеш: “Scio me nihil scire” – “Я знаю, що я нічого не знаю” (продовження цього вислову – “а інші знають ще менше”)

Отже, суть в тому, що університет не є простором, де дають відповіді на всі запитання, але університет – це простір, в якому вам допомагають ставити кращі питання, аналізувати і, як мені здається, ставати більшими Людьми, навіть на дуже технічних та прикладних факультетах.

Феномен Грети Тунберг та інших “неуспішних” людей

Багато випускників університетів залишились дурнями, але багато людей, які ніколи не були в університетах, через це не стали дурнішими. Так, ми знаємо людей без формальної освіти, яких можна вважати мудрецями.

Зараз форум світових медій робить дівчинка зі Швеції – Ґрета Тунберг. Вона в 13,5 років почала страйк у своїй школі з умовою, щоб дорослі нарешті вийшли з зони комфорту та зробили серйозні кроки з приводу загальнопланетного потепління і зміни клімату. Здавалося б – що маленька школяркау може сказати чи зробити у цій ситуації? Але вона вирішила, що не протестуватиме в своїй школі, а піде на страйк під шведський парламент. Потім вона написала про це в соцмережах, і до неї приєдналися інші учні. Згодом вона стала лідеркою підліткового екологічного руху, який нині активний в 150 країнах. Коли їй було 15 років, вона виголосила промову перед найвпливовішими бізнесменами та корпораціями світу в Давосі. Тиждень тому Ґрета виступила з промовою в ООН. Туди вона вирушила морськими шляхами, відмовившись від подорожі літаком, і ходила по Нью-Йорку пішки, не бажаючи залишати свій екологічний слід. Ця людина ще не вчилася в університеті, але вже дуже правильно мислить: ти мусиш бути тим, чого ти навчаєш. Вона переконана, що кожен з нас має зупинити глобальне потепління, тому дбає про те, щоб не залишати щодня цього жахливого екологічного сліду .

Ірина Старовойт, Український католицький університет. Фото: УКУ

Після “яблуневої лихоманки”, що триває вже добрий десяток років, молоді люди все частіше подумують: а навіщо вчитися 4 роки, якщо можна засісти в гараж, як Стів Джобс, та стати відомим?

Проте поставте собі зворотне питання: скільки людей, що кинули освіту і не довчилися, в результаті стали Стівами Джобсами чи Стівами Возняками? На міжнародних проектах чи місцях мого викладання закордоном мене ніколи не просили нострифікувати мій диплом. Тому що запрошували мене, а не мій диплом! Тобто якщо є я і в мене є цей диплом , то все гаразд. Але от що я думала: а що було б, якби в мене цього базового документу не було? Іноді його відсутність може бути зупинкою вашого кар’єрного зростання як і ззовні, так і внутрішньо. Звичайно, кожен диплом треба підтверджувати собою: якщо диплом є, а ти собою нічого не являєш, то це дуже прикро. І навпаки – навіть якщо ти собою щось являєш, алев тебе немає диплома, то у деяких галузях цей нюанс закриває тобі дорогу до кар’єрного зростання.

“…і жили вони довго та щасливо”

Чи закриваються в світі зараз університети? Буває, що там бунтують, але немає такої епідемії “закриття університетів”. Та чи є відчуття, що теперішня освіта є недостатня? Або що вона занадто зінфлювала і вона не дає знань, які будуть реально потрібними нам умайбутньому?

Робота в університеті – це і є робота з майбутнім.

Ми працюємо зараз з людьми, яким по 17-25 років; саме вони наступні 30 років визначатимуть тренди, обиратимуть керунок, в якому рухатиметься світ. Та виходить так, що деякі з професорів зосталися нам у спадок не тільки від радянської системи, але й загалом від попереднього, більш стабільного світу. Вони все ще думають, що в них в руках є те знання, яке вони можуть в готовому вигляді передати студентам.
Я належу до того покоління професорів, яке вже так не думає. Я не буду вчити студентів в 2020 році так, як я викладала п’ять років тому. Це тому, що в свій час мені довелося довчитися та перевчитися, бо змінювався світ та Україна. Майже нічого з того, що мене навчили в університеті, я не змогла потім застосувати, навчаючи своїх студентів по змісту. Але дуже багато я змогла їх навчити по формі.

 

 

Що це означає? Менторські стосунки, творення атмосфери, де знання та навчання мають велику та важливу цінність саме тут, зараз і в майбутньому. Вміння співпрацювати заради більшого знання, вміння створювати коаліції, команди, розуміти, що це дуже довгий шлях і, що, фактично, ми ввійшли в фазу, що називається lifelong learning, lifelong education – “навчання тривалістю в життя”. Це не пожиттєвий вирок, а навпаки – це ваш вибір для того, щоб залишатися конкурентоспроможними людьми.

Те, що зараз університет розуміє своїх потенційних учасників, мені видається чимось надзвичайно важливим.

По-перше, викладачі не обов’язково мусять мати диплом та захищені PhD чи інші акредитовані ступені; вони можуть бути людьми зі сфери підприємництва, виробництва, технологій, управління і приходити в університет після своєї основної кар’єри. Досягнувши чогось дуже важливого в житті, вони тепер мають цей “Ага-ефект”. “Ага, тепер я знаю, чого би хотів щоб мене навчили 20 років тому”, – думають вони і намагаються цей досвід, важливий досвід, набутий через власні спроби та помилки, передати своїм студентам.

По-друге, студенти, що приходять в університет, так само змінюються. Я починаю помічати, що до нас все частіше вступають люди після gap-year. Одразу після школи вони не знали, на кого хочуть вчитися, тому взяли рік перерви, аби придивитися, спробувати, інколи вступити навіть в якийсь університет на бюджет, а потім сказати: “О ні, мені це не підходить. Я хочу спробувати дещо інакше, в місці власного контрольованого вибору”.

По-третє, люди, які вже здобули вищу освіту, у віці 30-40 років повертаються до університету. Вони хочуть, щоб для них створювали сертифікатні програми, щоб у них була можливість прослухати певні курси, вузькоспеціалізовані або ж світоглядні предмети, яких, на їх думку, їм бракує.

Університет зараз повинен думати, як він може залишатися вірним супутником свого суспільства на всяке довге життя кожної людини

Меню

"Скільки коштує диплом?" - думки Ірини Старовойт

Про важливість розвивати вищу освіту, на яких цінностях вона має будуватися та яким має бути навчання, щоб воно могло підготувати молоду людину до майбутнього – думки від Ірини Старовойт, викладачки Українського католицького університету, кандидатки філологічних наук, літературознавиці й перекладачки.

Купити диплом: (не)дорого

Зараз існує така професія, якої не вчили ще 20 років тому, — “розслідувальні журналісти”. Розслідувальні журналісти допомагають нам жити в режимі правди; в кризових ситуаціях вони дають нам зрозуміти чому все погано і наскільки. Єдине, в чому вони не помагають, — це у вирішенні таких ситуацій: як вийти з кризи і що робити далі?

Цьогоріч розслідувальні журналісти взялися дослідити, скільки коштує диплом в Україні. Підсумки цього дослідження були для мене образливими, а для нашої країни — катастрофічними. Від 500 до 1000$ ви можете купити диплом будь-якого зразка (навіть кандидата наук), будь-якого року випуску, разом з додатками. Якщо потрібно, то за декілька додаткових тисяч доларів у вас з’являться “колишні однокурсники”, які вас пам’ятають.

На якусь мить мені опустилися руки: для чого ми тоді тут працюємо, намагаємось покращувати якість викладання, навіщо робимо benchmarking університету, якщо все так погано? І тоді я зрозуміла: освіта у нашій країні залишається цінністю, бо люди хочуть купити диплом. Якщо б це для вас нічого не значило, то ви б цього не робили. Тому навіть люди, які в цьому дикому капіталістичному світі успішно “роблять кар’єру” та вже мають певний рівень достатку, потребують публічного визнання своєї мудрості.
 

Читайте також: Post-coronavirus: The courage to build a “village of education”

В 1960-х роках семестр навчання в Гарварді коштувало $1,520 навіть на найпрестижніших спеціальностях. В Україні, в зв’язку з тим, що ми бідна країна, майже в жодному університеті семестр навчання не коштує $1,500. Певним чином це означає, що ми зараз є такою країною, де якісна вища освіта стає нашою машиною часу. З одного боку, вона рухає нас вперед, але з іншого – штовхає наше суспільство в такі глибинні борги, в яких зараз, до прикладу, сидить суспільство США. Загальний борг студентів, які закінчили ЗВО в США, на початок 2019 року складає 1,5 трильйона доларів. Ви можете уявити, наскільки це більше за річний бюджет України? Ми – всі ті люди, які залізли у борги понад $32 000 за своє навчання впродовж чотирьох років бакалаврату.

Водночас це навчання, насправді, швидко окупиться, і випускники будуть задоволені рівнем здобутої освіти.

Британські панки в пошуках сократичної людини

Університети переживають кризи по цілому світі. Я недавно повернулася з Британії, де зустрілась з таким явищем, як Aнтиуніверситет. Спочатку він існував як своєрідний фестиваль, а нині працює на регулярній основі. Британія є чудовим прикладом країни з одинадцятистолітньою історією вищої освіти, університети якої вважають чи не найкращими у світі. І водночас саме ця країна переживає своєрідні кризи у вищій школі та розуміє важливість освітніх трансформацій.

Що зараз можна зробити з університетською освітою? Мені здається, що потрібно повернутися до базових речей, які “творять” університет, з яких університет починався. В університеті має бути місце, де одні мудрі люди проводять багато часу у спільній праці та розмірковуванні з іншими мудрими людьми, обмінюються своїми ідеями, намірами, досвідом, дослідженнями та доходять до краю людського знання. Блез Паскаль колись казав, що людське пізнання подібне до кулі. Чому? Чим менше ти знаєш, тим більше твоє знання схоже на точку і має дуже мало дотику до невідомого. Чим більше ти знаєш, тим швидше ця точка розростається, формує сферу, логічно, що площа цієї сфери більшає; попри те, що після цього ти отримуєш значно більше точок дотику до невідомого, тобі починає здаватися, що ти нічого не знаєш. Тоді ти стаєш сократичною людиною і кажеш: “Scio me nihil scire” – “Я знаю, що я нічого не знаю” (продовження цього вислову – “а інші знають ще менше”)

Отже, суть в тому, що університет не є простором, де дають відповіді на всі запитання, але університет – це простір, в якому вам допомагають ставити кращі питання, аналізувати і, як мені здається, ставати більшими Людьми, навіть на дуже технічних та прикладних факультетах.

Феномен Грети Тунберг та інших “неуспішних” людей

Багато випускників університетів залишились дурнями, але багато людей, які ніколи не були в університетах, через це не стали дурнішими. Так, ми знаємо людей без формальної освіти, яких можна вважати мудрецями.

Зараз форум світових медій робить дівчинка зі Швеції – Ґрета Тунберг. Вона в 13,5 років почала страйк у своїй школі з умовою, щоб дорослі нарешті вийшли з зони комфорту та зробили серйозні кроки з приводу загальнопланетного потепління і зміни клімату. Здавалося б – що маленька школяркау може сказати чи зробити у цій ситуації? Але вона вирішила, що не протестуватиме в своїй школі, а піде на страйк під шведський парламент. Потім вона написала про це в соцмережах, і до неї приєдналися інші учні. Згодом вона стала лідеркою підліткового екологічного руху, який нині активний в 150 країнах. Коли їй було 15 років, вона виголосила промову перед найвпливовішими бізнесменами та корпораціями світу в Давосі. Тиждень тому Ґрета виступила з промовою в ООН. Туди вона вирушила морськими шляхами, відмовившись від подорожі літаком, і ходила по Нью-Йорку пішки, не бажаючи залишати свій екологічний слід. Ця людина ще не вчилася в університеті, але вже дуже правильно мислить: ти мусиш бути тим, чого ти навчаєш. Вона переконана, що кожен з нас має зупинити глобальне потепління, тому дбає про те, щоб не залишати щодня цього жахливого екологічного сліду .

Ірина Старовойт, Український католицький університет. Фото: УКУ

Після “яблуневої лихоманки”, що триває вже добрий десяток років, молоді люди все частіше подумують: а навіщо вчитися 4 роки, якщо можна засісти в гараж, як Стів Джобс, та стати відомим?

Проте поставте собі зворотне питання: скільки людей, що кинули освіту і не довчилися, в результаті стали Стівами Джобсами чи Стівами Возняками? На міжнародних проектах чи місцях мого викладання закордоном мене ніколи не просили нострифікувати мій диплом. Тому що запрошували мене, а не мій диплом! Тобто якщо є я і в мене є цей диплом , то все гаразд. Але от що я думала: а що було б, якби в мене цього базового документу не було? Іноді його відсутність може бути зупинкою вашого кар’єрного зростання як і ззовні, так і внутрішньо. Звичайно, кожен диплом треба підтверджувати собою: якщо диплом є, а ти собою нічого не являєш, то це дуже прикро. І навпаки – навіть якщо ти собою щось являєш, алев тебе немає диплома, то у деяких галузях цей нюанс закриває тобі дорогу до кар’єрного зростання.

“…і жили вони довго та щасливо”

Чи закриваються в світі зараз університети? Буває, що там бунтують, але немає такої епідемії “закриття університетів”. Та чи є відчуття, що теперішня освіта є недостатня? Або що вона занадто зінфлювала і вона не дає знань, які будуть реально потрібними нам умайбутньому?

Робота в університеті – це і є робота з майбутнім.

Ми працюємо зараз з людьми, яким по 17-25 років; саме вони наступні 30 років визначатимуть тренди, обиратимуть керунок, в якому рухатиметься світ. Та виходить так, що деякі з професорів зосталися нам у спадок не тільки від радянської системи, але й загалом від попереднього, більш стабільного світу. Вони все ще думають, що в них в руках є те знання, яке вони можуть в готовому вигляді передати студентам.
Я належу до того покоління професорів, яке вже так не думає. Я не буду вчити студентів в 2020 році так, як я викладала п’ять років тому. Це тому, що в свій час мені довелося довчитися та перевчитися, бо змінювався світ та Україна. Майже нічого з того, що мене навчили в університеті, я не змогла потім застосувати, навчаючи своїх студентів по змісту. Але дуже багато я змогла їх навчити по формі.

 

 

Що це означає? Менторські стосунки, творення атмосфери, де знання та навчання мають велику та важливу цінність саме тут, зараз і в майбутньому. Вміння співпрацювати заради більшого знання, вміння створювати коаліції, команди, розуміти, що це дуже довгий шлях і, що, фактично, ми ввійшли в фазу, що називається lifelong learning, lifelong education – “навчання тривалістю в життя”. Це не пожиттєвий вирок, а навпаки – це ваш вибір для того, щоб залишатися конкурентоспроможними людьми.

Те, що зараз університет розуміє своїх потенційних учасників, мені видається чимось надзвичайно важливим.

По-перше, викладачі не обов’язково мусять мати диплом та захищені PhD чи інші акредитовані ступені; вони можуть бути людьми зі сфери підприємництва, виробництва, технологій, управління і приходити в університет після своєї основної кар’єри. Досягнувши чогось дуже важливого в житті, вони тепер мають цей “Ага-ефект”. “Ага, тепер я знаю, чого би хотів щоб мене навчили 20 років тому”, – думають вони і намагаються цей досвід, важливий досвід, набутий через власні спроби та помилки, передати своїм студентам.

По-друге, студенти, що приходять в університет, так само змінюються. Я починаю помічати, що до нас все частіше вступають люди після gap-year. Одразу після школи вони не знали, на кого хочуть вчитися, тому взяли рік перерви, аби придивитися, спробувати, інколи вступити навіть в якийсь університет на бюджет, а потім сказати: “О ні, мені це не підходить. Я хочу спробувати дещо інакше, в місці власного контрольованого вибору”.

По-третє, люди, які вже здобули вищу освіту, у віці 30-40 років повертаються до університету. Вони хочуть, щоб для них створювали сертифікатні програми, щоб у них була можливість прослухати певні курси, вузькоспеціалізовані або ж світоглядні предмети, яких, на їх думку, їм бракує.

Університет зараз повинен думати, як він може залишатися вірним супутником свого суспільства на всяке довге життя кожної людини