«Я знаю цінність й історії, і соціології, й ніколи не обирала між ними», – дослідниця Оксана Міхеєва про своє життя, науку і викладання

В Українському католицькому університеті стартував перший етап конкурсу «Викладач року». До 15 квітня кожен представник Спільноти, об’єднавшись зі щонайменше двома однодумцями, зможе заповнити онлайн-анкету і запропонувавши кандидатів на відзнаку. Тим часом, розповідаємо вам про одну із трьох минулорічних лауреатів – Оксану Міхеєву. Вона також є експерткою Аналітичного центру УКУ.

В Українському католицькому університеті вона працює з вересня 2014 року – викладає соціологію, бізнес-етику та етику повсякденного життя. В інтерв’ю Оксана Міхеєва розповідає про свій вимушений переїзд з Донецька до Львова, як пов’язала свою діяльність з УКУ, що для неї є джерелом натхнення і як розцінює відзнаку «Викладач року».

Оксана Міхеєва – докторка історичних наук, професорка кафедри соціології УКУ, авторка дослідницького проєкту про досвід і проблеми внутрішньо переміщених осіб – дослідження «Культура (субкультури) бідності в Україні», спільно з іншими викладачами кафедри – співавторка дослідження української спільноти в Польщі, Франції та США. 

—  Ваш науковий шлях тісно переплетений з двома науками історією та соціологією. Що вплинуло на ваш вибір?

—   Коли я навчалася у 5 класі в 32-й школі Донецька, моя вчителька історії Говорова Наталія Олександрівна запросила до нас на урок відомого археолога та університетську викладачку Цвейбель Доротею Самійлівну. Те, як вона говорила про археологію, про наше минуле, захопило мене і певною мірою визначило мій подальший вибір. Я обрала історію і ніколи не пошкодувала про свій вибір. На той час, коли я навчалася в університеті, в Україні ще не було такої спеціальності як соціологія. Тож історія була єдиною наукою, яка давала знання про життя суспільства, та ще й у часовій перспективі. З соціологією я «познайомилась» пізніше, вже коли захистила кандидатську дисертацію з історії і почала працювати. Все розпочиналося з читання соціологічних дисциплін, на які тоді сформувався запит, а читати їх ще не було кому. Згодом це стало другою професією. Я знаю цінність і історії, і соціології, й ніколи не обирала між ними. Мені приємно мати стосунок до обидвох дисциплін, а час від часу знаходити щось нове та цікаве на їхньому перетині. 

—   Більше шести років ви працюєте в Українському католицькому університеті: тут шалений темп, багато подій, нових знайомств, допитливих студентів. За таких умов що для вас було і залишається джерелом наснаги?

—   Це і складне, і просте питання одночасно. Шалений темп мене не лякає, це звичний ритм мого життя. Багато подій – це теж добре, бо тоді маєте вибір та отримуєте те, що потрібно безпосередньо вам. Нас багато і ми всі різні – але в УКУ можна знайти щось цікаве для себе на всі смаки. Наприклад, я відкрила іконописну школу «Радруж». Коли написала першу ікону, то зрозуміла, що жодна придбана не буде мені такою близькою. Коли ти протягом декількох тижнів вдивляєшся в кожну рисочку зображення, яке створюєш, воно набуває зовсім іншої цінності. А останнє лакування зображення створює справжнє диво народження образу.

 

Читайте також: Як коронавірус змінив освіту і чого ми навчилися за рік?

 

Я займалася дослідницькою діяльністю і до того, як приїхала до Львова, однак в УКУ відкрила для себе можливість проводити цікаві дослідження, які є не просто вивченням якоїсь соціальної проблеми, а частково і пошуком самих себе: свого місця в історії свого народу, погляду на себе як зсередини, так і зовні. Я говорю, перш за все, про низку наших досліджень українських мігрантів у Франції, Польщі та США, які ми реалізовували дружною командою кафедри соціології. Особисто я відкрила для себе світ української діаспори, її роль і вплив на те, як живе сьогоднішня Україна. Це нелегка розмова, бо цей діалог про часто травматичне минуле, про біль розставання з Батьківщиною у різні часи під тиском різних обставин, а також про те, як зберегти самих себе, і водночас, адаптуватися до іншої країни, культури, бути успішними та задоволеними життям.

Мене надихають мої колеги. Наша кафедра соціології УКУ є прикладом партнерських, дружніх стосунків – і це для мене дуже цінно. За весь час нашої спільної роботи, від моменту створення кафедри у 2015 р., ми мали чимало гарячих дискусій, але жодного разу не мали конфліктів. Я часто повторюю студентам, що соціологія – це командна робота, тож було би дивно, якби ми самі не створили такої доброї робочої команди.

Головне я зберегла наостанок – це робота для студентів, для їхнього навчання та майбутнього. Це надихає найбільше. І я не кажу лише про студентів УКУ. Я працюю в аудиторії з 1997 р. Чимало моїх колишніх студентів тепер є моїми колегами та друзями. Я радію їхнім успіхам та співпереживаю, коли вони проходять через «турбулентні» роки свого життя. Звісно, зв’язок лишається не з усіма – і це природне явище. Бо вибір тієї людини, у якої ти можеш чомусь навчитися, – індивідуальний.

—   У 2020 році ви і ще двоє ваших колег були нагороджені відзнакою «Викладач року». Чи очікували такого визнання і що воно для вас означає? 

—   Не знаю, мені важко говорити про цю ситуацію в категоріях очікування. Коли я побачила список із 6 лауреатів, з якого комісія мусила відібрати лише трьох переможців – я подумала, що мені страшенно пощастило, що не входжу до складу цієї комісії, бо не змогла би обрати. В мене були вагомі аргументи для підтримки кожного з лауреатів. Я писала про це тоді, і готова повторити це зараз:

В Українському католицькому університеті працює багато людей, які не просто сприймають університет як місце роботи, а усвідомлено беруть на себе моральну відповідальність за те що і як вони роблять. В УКУ часто звучить слово «служіння», як на мене, воно доволі добре передає ту роль, яку відіграють працівники УКУ.

Оксана Міхеєва

—  Колись ви обрали УКУ, а тепер УКУ обрав вас, висловивши свою вдячність і прихильність цією нагородою. Коли мова йде про таку номінацію, то всі добре розуміють, що йдеться, перш за все, про найкращі викладацькі якості і сумлінну працю. А якщо говорити про університет, то за що колись обрали його ви, чим він вирізнявся з-поміж інших освітніх закладів?

Сподіваюся, що у нас з УКУ склалося взаємовигідне партнерство. Я не зовсім обрала УКУ. Коли була вимушена поїхати з Донецька через Російську агресію та окупацію мого міста, я обрала для себе Львів. Чимала частина мого життя була пов’язана з цим містом, я часто тут бувала з різних причин, маю у Львові чимало добрих друзів, дружба з якими триває вже більше 20 років. Цей вибір зумовили добрі слова моєї подруги та колеги Вікторії Середи, яка в складний момент невизначеності, нерозуміння того, що відбувається, прямої загрози нашому життю сказала: «Приїжджай, щось придумаємо». Я не просто так про це кажу – важливо розуміти, яку роль відіграють саме такі слова. Бо в більшості випадків у тій ситуації я чула поради про те, що мені робити і цілком щирі співчуття. Це теж добре. Але, як з’ясувалося в критичній ситуації – поради здебільшого дратують, а співчуття мало чим допомагає там, де потрібна дія. Такою дією мене підтримала Софія Дяк та Центр міської історії Центрально-Східної Європи, в гостинних кімнатах якого ми з родиною жили в перший місяць після переїзду.

Я приїхала до Львова, не маючи уявлення про те, де буду працювати. А далі сталося диво – цілий ланцюг якихось випадкових зустрічей, несподіваних пропозицій і я опинилася в Українському католицькому університеті. Радію, що так сталося, бо знайшла для себе середовище, до якого прагнула все життя. Це простір вільний від корупції, яка не отруює стосунки між людьми, не створює неприємних ситуації. Для мене важливою є моральна складова навчання, і цінності, що продукуються УКУ не дисонують з моїми, тому мені комфортно. Звісно, як і будь-яка жива інституція, УКУ зіштовхується з низкою як зовнішніх, так і внутрішніх проблем і викликів. Без цього не буває. Ми часто маємо гарячі дискусії через різні внутрішні питання, однак і в цьому я бачу радше переваги, ніж недоліки. Бо наявність дискусій свідчить як раз про те, що ми працюємо радше в команді, ніж в адміністративній ієрархії. Тож, іноді програємо, іноді виграємо – але і далі маємо можливість відстоювати свої цінності.    

Оксана Міхеєва з деканом факультету суспільних наук УКУ Володимиром Турчиновським

Бліц-запитання до Оксани Міхеєвої:

—   Як виглядає ваш робочий день на карантині? 

—   У моїх робочих днях на карантині стало ще більше роботи. Електронна комунікація потребує більше часу, бо те, що можна швидко пояснити, коли ми спілкуємося напряму, тепер часто треба детально прописувати. Тож в цілому, за цих умов, більшість з нас виявилися «прив’язаними» до комп’ютерів, ми менше рухаємося та довше знаходимося в одному і тому ж приміщенні. Я рятуюсь тим, що час від часу їжджу ровером та роблю фотографії. Це допомагає змінити простір та вид діяльності. 

 

Також вас може зацікавити: «Університети повинні працювати, щоб інкорпорувати етику в світ бізнесу і управління», – Оксана Кулаковська

 

—   Чи можете пригадати ваш найбільший викладацький факап і який висновок ви з нього зробили? 

—   Я не мала катастрофічних факапів ніколи. І можу сказати чому – бо я залишаюся людиною в аудиторії. Людиною, яка має право бути втомленою, обмовитися, щось забути, але потім визнати свої помилки та виправити ситуацію. А висновки я роблю щоразу, після кожної пари, бо ми завжди відчуваємо, чи вдалося нам задумане. Я завжди хвилююся перед парою, і завжди аналізую заняття після його проведення.  

—   Три речі, які роблять вас щасливою?

—   Моя родина – чоловік та двоє синів, робота, бо займаюся тим, що мені дійсно цікаво і дивовижна краса нашого світу.

—   Улюблене місце в УКУ і чому?

—   Немає одного місця. Я люблю кожен із корпусів УКУ по-своєму, в мене до кожного «прив’язана» своя пам’ять.  Але посидіти-подумати чи поспілкуватися я б, скоріш за все, прийшла в Центр Шептицького.

Джерело: УКУ

Меню

«Я знаю цінність й історії, і соціології, й ніколи не обирала між ними», - дослідниця Оксана Міхеєва про своє життя, науку і викладання

В Українському католицькому університеті стартував перший етап конкурсу «Викладач року». До 15 квітня кожен представник Спільноти, об’єднавшись зі щонайменше двома однодумцями, зможе заповнити онлайн-анкету і запропонувавши кандидатів на відзнаку. Тим часом, розповідаємо вам про одну із трьох минулорічних лауреатів – Оксану Міхеєву. Вона також є експерткою Аналітичного центру УКУ.

В Українському католицькому університеті вона працює з вересня 2014 року – викладає соціологію, бізнес-етику та етику повсякденного життя. В інтерв’ю Оксана Міхеєва розповідає про свій вимушений переїзд з Донецька до Львова, як пов’язала свою діяльність з УКУ, що для неї є джерелом натхнення і як розцінює відзнаку «Викладач року».

Оксана Міхеєва – докторка історичних наук, професорка кафедри соціології УКУ, авторка дослідницького проєкту про досвід і проблеми внутрішньо переміщених осіб – дослідження «Культура (субкультури) бідності в Україні», спільно з іншими викладачами кафедри – співавторка дослідження української спільноти в Польщі, Франції та США. 

—  Ваш науковий шлях тісно переплетений з двома науками історією та соціологією. Що вплинуло на ваш вибір?

—   Коли я навчалася у 5 класі в 32-й школі Донецька, моя вчителька історії Говорова Наталія Олександрівна запросила до нас на урок відомого археолога та університетську викладачку Цвейбель Доротею Самійлівну. Те, як вона говорила про археологію, про наше минуле, захопило мене і певною мірою визначило мій подальший вибір. Я обрала історію і ніколи не пошкодувала про свій вибір. На той час, коли я навчалася в університеті, в Україні ще не було такої спеціальності як соціологія. Тож історія була єдиною наукою, яка давала знання про життя суспільства, та ще й у часовій перспективі. З соціологією я «познайомилась» пізніше, вже коли захистила кандидатську дисертацію з історії і почала працювати. Все розпочиналося з читання соціологічних дисциплін, на які тоді сформувався запит, а читати їх ще не було кому. Згодом це стало другою професією. Я знаю цінність і історії, і соціології, й ніколи не обирала між ними. Мені приємно мати стосунок до обидвох дисциплін, а час від часу знаходити щось нове та цікаве на їхньому перетині. 

—   Більше шести років ви працюєте в Українському католицькому університеті: тут шалений темп, багато подій, нових знайомств, допитливих студентів. За таких умов що для вас було і залишається джерелом наснаги?

—   Це і складне, і просте питання одночасно. Шалений темп мене не лякає, це звичний ритм мого життя. Багато подій – це теж добре, бо тоді маєте вибір та отримуєте те, що потрібно безпосередньо вам. Нас багато і ми всі різні – але в УКУ можна знайти щось цікаве для себе на всі смаки. Наприклад, я відкрила іконописну школу «Радруж». Коли написала першу ікону, то зрозуміла, що жодна придбана не буде мені такою близькою. Коли ти протягом декількох тижнів вдивляєшся в кожну рисочку зображення, яке створюєш, воно набуває зовсім іншої цінності. А останнє лакування зображення створює справжнє диво народження образу.

 

Читайте також: Як коронавірус змінив освіту і чого ми навчилися за рік?

 

Я займалася дослідницькою діяльністю і до того, як приїхала до Львова, однак в УКУ відкрила для себе можливість проводити цікаві дослідження, які є не просто вивченням якоїсь соціальної проблеми, а частково і пошуком самих себе: свого місця в історії свого народу, погляду на себе як зсередини, так і зовні. Я говорю, перш за все, про низку наших досліджень українських мігрантів у Франції, Польщі та США, які ми реалізовували дружною командою кафедри соціології. Особисто я відкрила для себе світ української діаспори, її роль і вплив на те, як живе сьогоднішня Україна. Це нелегка розмова, бо цей діалог про часто травматичне минуле, про біль розставання з Батьківщиною у різні часи під тиском різних обставин, а також про те, як зберегти самих себе, і водночас, адаптуватися до іншої країни, культури, бути успішними та задоволеними життям.

Мене надихають мої колеги. Наша кафедра соціології УКУ є прикладом партнерських, дружніх стосунків – і це для мене дуже цінно. За весь час нашої спільної роботи, від моменту створення кафедри у 2015 р., ми мали чимало гарячих дискусій, але жодного разу не мали конфліктів. Я часто повторюю студентам, що соціологія – це командна робота, тож було би дивно, якби ми самі не створили такої доброї робочої команди.

Головне я зберегла наостанок – це робота для студентів, для їхнього навчання та майбутнього. Це надихає найбільше. І я не кажу лише про студентів УКУ. Я працюю в аудиторії з 1997 р. Чимало моїх колишніх студентів тепер є моїми колегами та друзями. Я радію їхнім успіхам та співпереживаю, коли вони проходять через «турбулентні» роки свого життя. Звісно, зв’язок лишається не з усіма – і це природне явище. Бо вибір тієї людини, у якої ти можеш чомусь навчитися, – індивідуальний.

—   У 2020 році ви і ще двоє ваших колег були нагороджені відзнакою «Викладач року». Чи очікували такого визнання і що воно для вас означає? 

—   Не знаю, мені важко говорити про цю ситуацію в категоріях очікування. Коли я побачила список із 6 лауреатів, з якого комісія мусила відібрати лише трьох переможців – я подумала, що мені страшенно пощастило, що не входжу до складу цієї комісії, бо не змогла би обрати. В мене були вагомі аргументи для підтримки кожного з лауреатів. Я писала про це тоді, і готова повторити це зараз:

В Українському католицькому університеті працює багато людей, які не просто сприймають університет як місце роботи, а усвідомлено беруть на себе моральну відповідальність за те що і як вони роблять. В УКУ часто звучить слово «служіння», як на мене, воно доволі добре передає ту роль, яку відіграють працівники УКУ.

Оксана Міхеєва

—  Колись ви обрали УКУ, а тепер УКУ обрав вас, висловивши свою вдячність і прихильність цією нагородою. Коли мова йде про таку номінацію, то всі добре розуміють, що йдеться, перш за все, про найкращі викладацькі якості і сумлінну працю. А якщо говорити про університет, то за що колись обрали його ви, чим він вирізнявся з-поміж інших освітніх закладів?

Сподіваюся, що у нас з УКУ склалося взаємовигідне партнерство. Я не зовсім обрала УКУ. Коли була вимушена поїхати з Донецька через Російську агресію та окупацію мого міста, я обрала для себе Львів. Чимала частина мого життя була пов’язана з цим містом, я часто тут бувала з різних причин, маю у Львові чимало добрих друзів, дружба з якими триває вже більше 20 років. Цей вибір зумовили добрі слова моєї подруги та колеги Вікторії Середи, яка в складний момент невизначеності, нерозуміння того, що відбувається, прямої загрози нашому життю сказала: «Приїжджай, щось придумаємо». Я не просто так про це кажу – важливо розуміти, яку роль відіграють саме такі слова. Бо в більшості випадків у тій ситуації я чула поради про те, що мені робити і цілком щирі співчуття. Це теж добре. Але, як з’ясувалося в критичній ситуації – поради здебільшого дратують, а співчуття мало чим допомагає там, де потрібна дія. Такою дією мене підтримала Софія Дяк та Центр міської історії Центрально-Східної Європи, в гостинних кімнатах якого ми з родиною жили в перший місяць після переїзду.

Я приїхала до Львова, не маючи уявлення про те, де буду працювати. А далі сталося диво – цілий ланцюг якихось випадкових зустрічей, несподіваних пропозицій і я опинилася в Українському католицькому університеті. Радію, що так сталося, бо знайшла для себе середовище, до якого прагнула все життя. Це простір вільний від корупції, яка не отруює стосунки між людьми, не створює неприємних ситуації. Для мене важливою є моральна складова навчання, і цінності, що продукуються УКУ не дисонують з моїми, тому мені комфортно. Звісно, як і будь-яка жива інституція, УКУ зіштовхується з низкою як зовнішніх, так і внутрішніх проблем і викликів. Без цього не буває. Ми часто маємо гарячі дискусії через різні внутрішні питання, однак і в цьому я бачу радше переваги, ніж недоліки. Бо наявність дискусій свідчить як раз про те, що ми працюємо радше в команді, ніж в адміністративній ієрархії. Тож, іноді програємо, іноді виграємо – але і далі маємо можливість відстоювати свої цінності.    

Оксана Міхеєва з деканом факультету суспільних наук УКУ Володимиром Турчиновським

Бліц-запитання до Оксани Міхеєвої:

—   Як виглядає ваш робочий день на карантині? 

—   У моїх робочих днях на карантині стало ще більше роботи. Електронна комунікація потребує більше часу, бо те, що можна швидко пояснити, коли ми спілкуємося напряму, тепер часто треба детально прописувати. Тож в цілому, за цих умов, більшість з нас виявилися «прив’язаними» до комп’ютерів, ми менше рухаємося та довше знаходимося в одному і тому ж приміщенні. Я рятуюсь тим, що час від часу їжджу ровером та роблю фотографії. Це допомагає змінити простір та вид діяльності. 

 

Також вас може зацікавити: «Університети повинні працювати, щоб інкорпорувати етику в світ бізнесу і управління», – Оксана Кулаковська

 

—   Чи можете пригадати ваш найбільший викладацький факап і який висновок ви з нього зробили? 

—   Я не мала катастрофічних факапів ніколи. І можу сказати чому – бо я залишаюся людиною в аудиторії. Людиною, яка має право бути втомленою, обмовитися, щось забути, але потім визнати свої помилки та виправити ситуацію. А висновки я роблю щоразу, після кожної пари, бо ми завжди відчуваємо, чи вдалося нам задумане. Я завжди хвилююся перед парою, і завжди аналізую заняття після його проведення.  

—   Три речі, які роблять вас щасливою?

—   Моя родина – чоловік та двоє синів, робота, бо займаюся тим, що мені дійсно цікаво і дивовижна краса нашого світу.

—   Улюблене місце в УКУ і чому?

—   Немає одного місця. Я люблю кожен із корпусів УКУ по-своєму, в мене до кожного «прив’язана» своя пам’ять.  Але посидіти-подумати чи поспілкуватися я б, скоріш за все, прийшла в Центр Шептицького.

Джерело: УКУ