Як лібералізм, демократія та принцип верховенства права рухаються урізнобіч – думки експертів

Нині демократії розділені навколо спільних викликів – міграція, економічна та соціальна турбулентність, політика ідентичностей та розмиття культурних орієнтирів. Усі ці процеси неухильно впливають на глобальні інститути та демократичні процеси. Про переосмислення демократії, політичні інститути та цифрову культуру говорили під час дискусії “Digitality’, Political Institutions, and the Reinvention of Democracy” на міжнародній конференції “Information Overload, AI, and Responsibility” яка нещодавно відбулась у Львові. У дискусії взяли участь експерт Аналітичного центру, керівник напряму “Україна і світ” Остап Кривдик; соціолог релігії, професор факультету соціології Джорджтаунського університету, керівник Берклійського Центру релігії, миру та світової політики Хосе Казанова; польський журналіст і дипломат, Надзвичайний і Повноважний Посол Польщі в Україні (з 2016 по 2019) Ян Пєкло та українська громадська діячка і журналістка, народна депутатка України VIII скликання Ганна Гопко. Модерувала дискусію керівниця Аналітичного центру УКУ Оксана Кулаковська.  Збруч зібрав найцікавіші тези.

Хосе Казанова

Я б хотів розпочати свій короткий виступ з так званої цифрової культури (digitality), адже це поняття присутнє у темі нашої сьогоднішньої дискусії. Мене часто запитують, як цей феномен пов’язаний із кризою сучасної ліберальної демократії. Мені видається, що цифрова культура не є основною причиною цієї кризи, тому що турбулентність демократії насамперед корелюється з кризою демократичних інститутів у глобальному вимірі. Я займаюся компаративною історичною соціологією і схильний вважати, що сьогодні ми чітко бачимо занепад трьох основних складових ліберальної демократії – лібералізму та демократії як ідеї та практики, а також принципу верховенства права.

Ми прагнемо бачити ліберальну демократію як цілісність, проте ще в середині ХІХ століття усі ліберали були антидемократами, а всі демократи були антилібералами. У Пруссії, до прикладу, існувало верховенство закону, проте ця країна не була ані ліберальною, ані демократичною. Це унікальне сузір’я, складене з трьох компонентів, об’єдналося тільки після Другої світової війни і в наші часи переживає процес розпаду. Погляньте, як Орбан в Угорщині веде свою політику в ім’я демократії, але проти лібералізму і проти цих так званих “диктаторів у Брюсселі”, які, за його словами, мають нахабність вказувати, як Угорщина має поводитись. Це також схоже до ситуації з каталонцями, які вимагають прямої демократії та апелюють до Конституції, з одного боку, а з іншого – не рахуються з думкою інших, які бачать ситуацію в інших площинах. Лібералізм був проектом, який захищав індивідуальні свободи, але, разом з цим, спричинився також до поширення нерівності; демократія ж мала забезпечувати рівність, навіть якщо мова йшла про обмеження індивідуальних свобод та верховенства закону – це був особливий аспект функціонування держави як такої задля контролю над суспільними процесами.

Перейдемо тепер до наступної проблеми. Чому ця криза стала можливою саме зараз? Ми спостерігаємо фундаментальні виклики, пов’язані з кризою так званого національного суверенітету. Я маю на увазі те, що держави часто не можуть собі дати раду зі своїми внутрішніми проблемами через глобальний контекст: міграція, світові економічні кризи, екологічні проблеми – усі ці виклики часто підривають національні держави зсередини.

Ще один дуже важливий момент – Європейський Союз як наднаціональна організація створювалася за принципом, протилежним до Вестфальської системи, за якою жила Європа протягом двохсот років і спричиняла постійні війни одне з одним. Отож, засновники ЄС вирішили, що миру та стабільності можна досягти шляхом відмови від певного національного суверенітету на користь колективнішого принципу, коли європейські проблеми мають вирішуватися спільно європейськими державами. Сьогодні ми бачимо, що цей принцип працює дуже слабко. Помітно, що ця криза особливо зачепила старі демократії, такі як США, наприклад, де протягом 200 років повага до Конституції, верховенство закону та поділ влади працювали як єдиний організм, зараз ж вони під великим знаком запитання. Ми побачили на прикладі Брекзіту, що часто цю кризу демократії поглиблюють самі ж демократичні інструменти, такі як референдум, а отже, принцип більшості. У наших умовах ми спостерігаємо ту тенденцію, коли демократія функціонує за принципом голосу більшості, але без захисту і поваги до думки тих, хто репрезентує меншість. 

Дуже часто такий підхід породжує нативізм та правий популізм, які, на жаль, стають альтернативою для багатьох людей, які розчарувалися урядуванням за принципом голосу більшості. В цілому, нативізм не був частиною європейського ментального контексту, але у ХХ столітті він зумів паразитувати на ґрунті крайнього націоналізму. Тепер ми маємо таку ситуацію, коли нативізм захищає християнську Європу (яка за суттю вже є постхристиянською), за посередництвом нерелігійних людей і від імені самих християн. Також, на жаль, ми констатуємо, що численні релігійні деномінації у Європі висловлюють підтримку путінській Росії, яка декларує та вдало продає дискурс про “захист християнських цінностей” від “прогнилого лібералізму та секуляризму”. Така офіційна російська риторика спрямована на роздування правого популізму у Європі. Ми бачимо, що зараз у Європі християнство репрезентують не християнсько-демократичні партії, а крайньоправі, які жахливо паразитують на цьому. Багато інтелектуалів, особливо християнського спрямування, визнають, що програли цю битву радикалам, які нещадно експлуатують дискурс захисту християнської Європи.

Тому бачимо, що це серйозна проблема і цифрова ера також її поглиблює. Ми помічаємо розвій того дискурсу, що породжує  все більше і більше недовіри до політиків та парламентської демократії. 

Хосе Казанова на конференці “Information Overload, AI, and Responsibility”, Львів, лютий 2020р

Ян Пєкло

Хочу сказати, що демократія та розвиток політичних інститутів цікавлять мене ще з часів моєї молодості, ще з періоду діяльності “Солідарності” у комуністичній Польщі. Для того, щоб повернути глибокий сенс феномену демократії, нам спершу слід реанімувати справжнє та правдиве значення слова. Втрата сенсу видається мені засадничою проблемою нашої цивілізації. Я хочу повернутися до самих витоків і згадати відомі рядки з Євангелія від Івана: “На початку було Слово, а Слово в Бога було, і Бог був Слово.” Ми отримали дар розмовляти та володіти мовою – ми маємо можливість комунікації для того, щоб передавати наступним поколінням наш культурний досвід, проте також бачимо, як слово і мова можуть псуватися, породжуючи fake news і сенсову дезінформацію.

Найпоказовішим, напевно, є приклад пропаганди Геббельса та вірного союзника у викривленні та паплюженні реальності Сталінської пропаганди. “Якщо повторити брехню сто разів, зрештою вона стане правдою” – ось головний посил тоталітарної машини. У Польщі та Україні за часів комунізму ми спостерігали дуже схожі явища – тотальна інформаційна маніпуляція стає можливою тоді, коли сенс нівелюють і викидають з реальності цього світу. Тому політики та інтелектуали мають спільно думати над тим, як повернути справжній сенс слова до нашого культурного та політичного порядку денного.

Мене дуже дивує, коли така організація як ОБСЄ винаходить цікаву і абсурдну термінологію для окреслення війни на сході України. До прикладу, вони вживають термін “контактна лінія” чи “контактна зона” замість “лінія фронту”. Багатьом непосвяченим може видатись, що у цій “контактній зоні” люди, напевно, мирно контактують одне з одним, обмінюються інформацією чи таке інше, – власне через це розмивається розуміння того, що ведеться справжня збройна війна. Ця термінологія винаходиться у рамках так званої “політики коректності” і задля того, щоб не образити чи роздратувати Росію. 

Конференція"Information Overload, AI, and Responsibility”, Львів, лютий 2020

Ганна Гопко

Я пригадую 2014 рік як приклад безпрецедентної маніфестації на захист гідності та демократичної України проти брутальних спроб повернути нас в лоно “руского міра”. Тоді ми були свідками того, як громадянське суспільство, мільйони звичайних громадян захищали наш цивілізаційний вибір у напрямку Європи. Проте ключовими завданнями для нас були зміна системи та імплементація найважливіших реформ щодо децентралізації, спрямованої на знищення вертикальної монополії у владі, антикорупційних реформ, а також реформ у судочинстві. В цілому, найважливіша ціль полягала у будівництві сильних інституцій для того, щоб забезпечити верховенство права та людської гідності. Майдан був прикладом неймовірної самопожертви. Проте ми досі стоїмо перед викликом – як втілити у життя ці реформи.

Ми мусимо пам’ятати, що усі демократичні звитяги не можуть бути автоматично пролонгованими – це найголовніше правило, про яке ми мусимо пам’ятати, зважаючи на наш недавній досвід, а крім того, пам’ятаючи про досвід наших найближчих сусідів. Це вимагає значних зусиль.

У наш час нам поки що бракує морального лідерства. Ми не зможемо відновити міжнародний баланс і мир без правди, тому що правда має значення, вона в осерді усього. Я думаю, що наші Церкви в Україні можуть відігравати більшу роль у поширенні правди серед своїх віруючих, проте проблема полягає у пошуку відповідної мови та інструментів для поширення правдивої інформації. 

Дискусія "Digital-ity’, Political Institutions, and the Reinvention of Democracy", Львів, лютий 2020 р.

Остап Кривдик

Я б хотів розпочати з аналізу так званого покоління Z, людей, які народились в середині 90 років ХХ століття, яких також називають цифровим поколінням. Вважаю, що це покоління має дуже високу схильність до сприйняття пропаганди, а в нашому контексті маю на увазі російську пропаганду, яка властиво найінтенсивніше намагається атакувати саме людей цього покоління. 

Основною характеристикою покоління Z є постійний доступ до будь-якої інформації, і що найважливіше, ці люди звикли отримувати усю інформацію негайно. Крім того, це покоління має недовіру до традиційних видів влади, не має сильних родинних зв’язків, досить скептично ставиться до університетської освіти. При цьому вони досить консервативні у контексті соціального та сексуального життя, але відносно легко піддаються на ідеологічні впливи, особливо це стосується крайньоправих чи лівих ідеологій. Покоління Z віддане своїй мистецькій, політичній чи професійній “бульбашці”, а соціальні мережі та хороші селфі часто підмінюють реальне життя. Як згадувалося вище, вони більші індивідуалісти у порівнянні з попередніми поколіннями і тому є легкою мішенню для пропаганди. Для покоління Z також характерне загострене почуття справедливості – через це вони часто схильні шукати чи конструювати винних у особистих чи суспільних проблемах. Часто таким “колективним винним” стає старше покоління, яке, на їхню думку, знищує навколишній світ та природу.

Тепер я б хотів частково повернутися до теми про російську пропаганду та її методи. У ядрі цієї діяльності завжди присутня метафора “безпеки” чи “захисту від чогось”. Сферою діяльності таких пропагандистів є розум людей, на який спрямовуються як політичні регуляторні важелі, так і інформаційно-пропагандистські. Ціллю таких пропагандистських машин є зміна свідомості людей, а інструментом для цього є потужна цифрова інфраструктура. Хочу пригадати про так звану “American network”, інформаційну урядову програму в США у кінці 90 років. Уряд безкоштовно забезпечував кожну школу телевізором, але з однією умовою – кожного ранку протягом семи хвилин діти мали дивитись телевізор. 5 хвилин виділяли для розважальних програм, 2 хвилини – для тої чи іншої реклами. Зараз телевізор вже не такий важливий, адже усі і так добровільно підключені до глобальних інформаційних мереж. Інші засоби – це програмне забезпечення та веб-інфраструктура. Було надзвичайно цікаво проаналізувати дослідження, зроблене Texty.org.ua, що показує мапу російської пропаганди в українському інтернеті, – сотні і сотні сайтів працюють над поширенням пропаганди, створюючи специфічну емоційну екосистему, завдання якої – дезінформація та пропаганда. Напевно, багато з нас чули про Cambridge Analytica, які збирають дані про користувачів соціальних мереж і продають їх зацікавленим третім сторонам. Ми бачимо, що Росія маніпулює різними дискурсами, поляризує їх, радикалізує, але що найважливіше – вона також дає елемент розваги, ось чому різного роду сатиричні програми настільки популярні на російському телебаченні і в українському сегменті теж, Зеленський є фактично теж частиною цієї культури.

Що нам робити з усіма цими викликами і як їм протистояти? По-перше, перевірка фактів і відрізнення фейку від реальності. Це важливо для інформаційної культури і для культури мислення. По-друге, це створення позитивного кіберпростору – я не надто довіряю Фейсбуку, проте я селективно підібрав спільноту із 5000 френдів, з якими обмінююсь достовірною та якісною інформацією. Проте найважливішою є потреба виходити з мереж для справжньої, живої розмови.

За матеріалами “Збруч”

Меню

Як лібералізм, демократія та принцип верховенства права рухаються урізнобіч - думки експертів

Нині демократії розділені навколо спільних викликів – міграція, економічна та соціальна турбулентність, політика ідентичностей та розмиття культурних орієнтирів. Усі ці процеси неухильно впливають на глобальні інститути та демократичні процеси. Про переосмислення демократії, політичні інститути та цифрову культуру говорили під час дискусії “Digitality’, Political Institutions, and the Reinvention of Democracy” на міжнародній конференції “Information Overload, AI, and Responsibility” яка нещодавно відбулась у Львові. У дискусії взяли участь експерт Аналітичного центру, керівник напряму “Україна і світ” Остап Кривдик; соціолог релігії, професор факультету соціології Джорджтаунського університету, керівник Берклійського Центру релігії, миру та світової політики Хосе Казанова; польський журналіст і дипломат, Надзвичайний і Повноважний Посол Польщі в Україні (з 2016 по 2019) Ян Пєкло та українська громадська діячка і журналістка, народна депутатка України VIII скликання Ганна Гопко. Модерувала дискусію керівниця Аналітичного центру УКУ Оксана Кулаковська.  Збруч зібрав найцікавіші тези.

Хосе Казанова

Я б хотів розпочати свій короткий виступ з так званої цифрової культури (digitality), адже це поняття присутнє у темі нашої сьогоднішньої дискусії. Мене часто запитують, як цей феномен пов’язаний із кризою сучасної ліберальної демократії. Мені видається, що цифрова культура не є основною причиною цієї кризи, тому що турбулентність демократії насамперед корелюється з кризою демократичних інститутів у глобальному вимірі. Я займаюся компаративною історичною соціологією і схильний вважати, що сьогодні ми чітко бачимо занепад трьох основних складових ліберальної демократії – лібералізму та демократії як ідеї та практики, а також принципу верховенства права.

Ми прагнемо бачити ліберальну демократію як цілісність, проте ще в середині ХІХ століття усі ліберали були антидемократами, а всі демократи були антилібералами. У Пруссії, до прикладу, існувало верховенство закону, проте ця країна не була ані ліберальною, ані демократичною. Це унікальне сузір’я, складене з трьох компонентів, об’єдналося тільки після Другої світової війни і в наші часи переживає процес розпаду. Погляньте, як Орбан в Угорщині веде свою політику в ім’я демократії, але проти лібералізму і проти цих так званих “диктаторів у Брюсселі”, які, за його словами, мають нахабність вказувати, як Угорщина має поводитись. Це також схоже до ситуації з каталонцями, які вимагають прямої демократії та апелюють до Конституції, з одного боку, а з іншого – не рахуються з думкою інших, які бачать ситуацію в інших площинах. Лібералізм був проектом, який захищав індивідуальні свободи, але, разом з цим, спричинився також до поширення нерівності; демократія ж мала забезпечувати рівність, навіть якщо мова йшла про обмеження індивідуальних свобод та верховенства закону – це був особливий аспект функціонування держави як такої задля контролю над суспільними процесами.

Перейдемо тепер до наступної проблеми. Чому ця криза стала можливою саме зараз? Ми спостерігаємо фундаментальні виклики, пов’язані з кризою так званого національного суверенітету. Я маю на увазі те, що держави часто не можуть собі дати раду зі своїми внутрішніми проблемами через глобальний контекст: міграція, світові економічні кризи, екологічні проблеми – усі ці виклики часто підривають національні держави зсередини.

Ще один дуже важливий момент – Європейський Союз як наднаціональна організація створювалася за принципом, протилежним до Вестфальської системи, за якою жила Європа протягом двохсот років і спричиняла постійні війни одне з одним. Отож, засновники ЄС вирішили, що миру та стабільності можна досягти шляхом відмови від певного національного суверенітету на користь колективнішого принципу, коли європейські проблеми мають вирішуватися спільно європейськими державами. Сьогодні ми бачимо, що цей принцип працює дуже слабко. Помітно, що ця криза особливо зачепила старі демократії, такі як США, наприклад, де протягом 200 років повага до Конституції, верховенство закону та поділ влади працювали як єдиний організм, зараз ж вони під великим знаком запитання. Ми побачили на прикладі Брекзіту, що часто цю кризу демократії поглиблюють самі ж демократичні інструменти, такі як референдум, а отже, принцип більшості. У наших умовах ми спостерігаємо ту тенденцію, коли демократія функціонує за принципом голосу більшості, але без захисту і поваги до думки тих, хто репрезентує меншість. 

Дуже часто такий підхід породжує нативізм та правий популізм, які, на жаль, стають альтернативою для багатьох людей, які розчарувалися урядуванням за принципом голосу більшості. В цілому, нативізм не був частиною європейського ментального контексту, але у ХХ столітті він зумів паразитувати на ґрунті крайнього націоналізму. Тепер ми маємо таку ситуацію, коли нативізм захищає християнську Європу (яка за суттю вже є постхристиянською), за посередництвом нерелігійних людей і від імені самих християн. Також, на жаль, ми констатуємо, що численні релігійні деномінації у Європі висловлюють підтримку путінській Росії, яка декларує та вдало продає дискурс про “захист християнських цінностей” від “прогнилого лібералізму та секуляризму”. Така офіційна російська риторика спрямована на роздування правого популізму у Європі. Ми бачимо, що зараз у Європі християнство репрезентують не християнсько-демократичні партії, а крайньоправі, які жахливо паразитують на цьому. Багато інтелектуалів, особливо християнського спрямування, визнають, що програли цю битву радикалам, які нещадно експлуатують дискурс захисту християнської Європи.

Тому бачимо, що це серйозна проблема і цифрова ера також її поглиблює. Ми помічаємо розвій того дискурсу, що породжує  все більше і більше недовіри до політиків та парламентської демократії. 

Хосе Казанова на конференці “Information Overload, AI, and Responsibility”, Львів, лютий 2020р

Ян Пєкло

Хочу сказати, що демократія та розвиток політичних інститутів цікавлять мене ще з часів моєї молодості, ще з періоду діяльності “Солідарності” у комуністичній Польщі. Для того, щоб повернути глибокий сенс феномену демократії, нам спершу слід реанімувати справжнє та правдиве значення слова. Втрата сенсу видається мені засадничою проблемою нашої цивілізації. Я хочу повернутися до самих витоків і згадати відомі рядки з Євангелія від Івана: “На початку було Слово, а Слово в Бога було, і Бог був Слово.” Ми отримали дар розмовляти та володіти мовою – ми маємо можливість комунікації для того, щоб передавати наступним поколінням наш культурний досвід, проте також бачимо, як слово і мова можуть псуватися, породжуючи fake news і сенсову дезінформацію.

Найпоказовішим, напевно, є приклад пропаганди Геббельса та вірного союзника у викривленні та паплюженні реальності Сталінської пропаганди. “Якщо повторити брехню сто разів, зрештою вона стане правдою” – ось головний посил тоталітарної машини. У Польщі та Україні за часів комунізму ми спостерігали дуже схожі явища – тотальна інформаційна маніпуляція стає можливою тоді, коли сенс нівелюють і викидають з реальності цього світу. Тому політики та інтелектуали мають спільно думати над тим, як повернути справжній сенс слова до нашого культурного та політичного порядку денного.

Мене дуже дивує, коли така організація як ОБСЄ винаходить цікаву і абсурдну термінологію для окреслення війни на сході України. До прикладу, вони вживають термін “контактна лінія” чи “контактна зона” замість “лінія фронту”. Багатьом непосвяченим може видатись, що у цій “контактній зоні” люди, напевно, мирно контактують одне з одним, обмінюються інформацією чи таке інше, – власне через це розмивається розуміння того, що ведеться справжня збройна війна. Ця термінологія винаходиться у рамках так званої “політики коректності” і задля того, щоб не образити чи роздратувати Росію. 

Конференція"Information Overload, AI, and Responsibility”, Львів, лютий 2020

Ганна Гопко

Я пригадую 2014 рік як приклад безпрецедентної маніфестації на захист гідності та демократичної України проти брутальних спроб повернути нас в лоно “руского міра”. Тоді ми були свідками того, як громадянське суспільство, мільйони звичайних громадян захищали наш цивілізаційний вибір у напрямку Європи. Проте ключовими завданнями для нас були зміна системи та імплементація найважливіших реформ щодо децентралізації, спрямованої на знищення вертикальної монополії у владі, антикорупційних реформ, а також реформ у судочинстві. В цілому, найважливіша ціль полягала у будівництві сильних інституцій для того, щоб забезпечити верховенство права та людської гідності. Майдан був прикладом неймовірної самопожертви. Проте ми досі стоїмо перед викликом – як втілити у життя ці реформи.

Ми мусимо пам’ятати, що усі демократичні звитяги не можуть бути автоматично пролонгованими – це найголовніше правило, про яке ми мусимо пам’ятати, зважаючи на наш недавній досвід, а крім того, пам’ятаючи про досвід наших найближчих сусідів. Це вимагає значних зусиль.

У наш час нам поки що бракує морального лідерства. Ми не зможемо відновити міжнародний баланс і мир без правди, тому що правда має значення, вона в осерді усього. Я думаю, що наші Церкви в Україні можуть відігравати більшу роль у поширенні правди серед своїх віруючих, проте проблема полягає у пошуку відповідної мови та інструментів для поширення правдивої інформації. 

Дискусія "Digital-ity’, Political Institutions, and the Reinvention of Democracy", Львів, лютий 2020 р.

Остап Кривдик

Я б хотів розпочати з аналізу так званого покоління Z, людей, які народились в середині 90 років ХХ століття, яких також називають цифровим поколінням. Вважаю, що це покоління має дуже високу схильність до сприйняття пропаганди, а в нашому контексті маю на увазі російську пропаганду, яка властиво найінтенсивніше намагається атакувати саме людей цього покоління. 

Основною характеристикою покоління Z є постійний доступ до будь-якої інформації, і що найважливіше, ці люди звикли отримувати усю інформацію негайно. Крім того, це покоління має недовіру до традиційних видів влади, не має сильних родинних зв’язків, досить скептично ставиться до університетської освіти. При цьому вони досить консервативні у контексті соціального та сексуального життя, але відносно легко піддаються на ідеологічні впливи, особливо це стосується крайньоправих чи лівих ідеологій. Покоління Z віддане своїй мистецькій, політичній чи професійній “бульбашці”, а соціальні мережі та хороші селфі часто підмінюють реальне життя. Як згадувалося вище, вони більші індивідуалісти у порівнянні з попередніми поколіннями і тому є легкою мішенню для пропаганди. Для покоління Z також характерне загострене почуття справедливості – через це вони часто схильні шукати чи конструювати винних у особистих чи суспільних проблемах. Часто таким “колективним винним” стає старше покоління, яке, на їхню думку, знищує навколишній світ та природу.

Тепер я б хотів частково повернутися до теми про російську пропаганду та її методи. У ядрі цієї діяльності завжди присутня метафора “безпеки” чи “захисту від чогось”. Сферою діяльності таких пропагандистів є розум людей, на який спрямовуються як політичні регуляторні важелі, так і інформаційно-пропагандистські. Ціллю таких пропагандистських машин є зміна свідомості людей, а інструментом для цього є потужна цифрова інфраструктура. Хочу пригадати про так звану “American network”, інформаційну урядову програму в США у кінці 90 років. Уряд безкоштовно забезпечував кожну школу телевізором, але з однією умовою – кожного ранку протягом семи хвилин діти мали дивитись телевізор. 5 хвилин виділяли для розважальних програм, 2 хвилини – для тої чи іншої реклами. Зараз телевізор вже не такий важливий, адже усі і так добровільно підключені до глобальних інформаційних мереж. Інші засоби – це програмне забезпечення та веб-інфраструктура. Було надзвичайно цікаво проаналізувати дослідження, зроблене Texty.org.ua, що показує мапу російської пропаганди в українському інтернеті, – сотні і сотні сайтів працюють над поширенням пропаганди, створюючи специфічну емоційну екосистему, завдання якої – дезінформація та пропаганда. Напевно, багато з нас чули про Cambridge Analytica, які збирають дані про користувачів соціальних мереж і продають їх зацікавленим третім сторонам. Ми бачимо, що Росія маніпулює різними дискурсами, поляризує їх, радикалізує, але що найважливіше – вона також дає елемент розваги, ось чому різного роду сатиричні програми настільки популярні на російському телебаченні і в українському сегменті теж, Зеленський є фактично теж частиною цієї культури.

Що нам робити з усіма цими викликами і як їм протистояти? По-перше, перевірка фактів і відрізнення фейку від реальності. Це важливо для інформаційної культури і для культури мислення. По-друге, це створення позитивного кіберпростору – я не надто довіряю Фейсбуку, проте я селективно підібрав спільноту із 5000 френдів, з якими обмінююсь достовірною та якісною інформацією. Проте найважливішою є потреба виходити з мереж для справжньої, живої розмови.

За матеріалами “Збруч”